Перейти до вмісту

Планета

Редагувати посилання
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Визначення планети)
Сюди перенаправляється запит «Визначення планети». На цю тему потрібна окрема стаття.
Вісім планет Сонячної системи у масштабі за розміром: Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун (зовнішні планети), Земля, Венера, Марс і Меркурій (внутрішні планети)

Плане́та (лат. planētae від грец. πλανήτης — той, що блукає[1], блукач) — великий, майже сферичний астрономічний об'єкт, який зазвичай перебуває на орбіті навколо зорі, зоряного залишку або коричневого карлика, але сам не є ані зорею, ані зоряним залишком, ані коричневим карликом[2]. У Сонячній системі за найбільш суворим визначенням налічується вісім планет: планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля та Марс; і газові гіганти — Юпітер, Сатурн, Уран та Нептун. Найпоширенішою теорією формування планет є небулярна гіпотеза, згідно з якою міжзоряна хмара колапсує з туманності, утворюючи молоду протозорю, яку оточує протопланетний диск. Планети формуються в цьому диску шляхом поступового накопичення речовини під дією гравітації — процесу, що зветься акрецією.

В античності планетами так називали Сонце, Місяць і п'ять світил, видимих неозброєним оком, що переміщувалися на тлі зір — Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн. Планети історично мали релігійне значення: багато культур ототожнювали небесні тіла з божествами, і ці зв'язки з міфологією та фольклором досі впливають на схеми найменування нововідкритих тіл Сонячної системи. Саму Землю визнали планетою лише після того, як геліоцентризм витіснив геоцентризм у XVI—XVII століттях.

З розвитком телескопів поняття «планета» розширилося і почало включати об'єкти, які видно лише за допомогою оптики: супутники інших планет, крижані гіганти Уран і Нептун, Цереру та інші тіла, згодом визнані частиною поясу астероїдів, а також Плутон, який виявився найбільшим тілом серед об'єктів поясу Койпера. Відкриття інших великих тіл у поясі Койпера, зокрема Ериди, спричинило дискусію щодо точного визначення терміна «планета». У 2006 році Міжнародний астрономічний союз ухвалив визначення планети в Сонячній системі, згідно з яким до планет належать чотири планети земної групи та чотири газові гіганти, натомість як Церера, Плутон та Ерида класифікуються як карликові планети[3][4][5]. Водночас багато планетологів продовжують вживати термін «планета» ширше, поширюючи його на карликові планети та сферичні супутники, як-от Місяць[6].

Подальші досягнення астрономії призвели до відкриття понад п'яти тисяч планет за межами Сонячної системи — екзопланет. Вони часто мають незвичайні риси, яких немає у планет Сонячної системи: наприклад, гарячі юпітери — гігантські планети, що обертаються близько до своїх зір, як-от 51 Пегаса b, або дуже ексцентричні орбіти, як у HD 20782 b(інші мови). Відкриття коричневих карликів і планет, більших за Юпітер, викликало нову дискусію щодо межі між планетою та зорею. Декілька екзопланет виявлено в зоні, придатній для життя своїх зір (де може існувати рідка вода на поверхні планети), проте надійних доказів існування життя на інших планетах поки що немає.

Формування

[ред. | ред. код]
Докладніше: Небулярна гіпотеза
Художні уявлення протопланетних дисків
Протопланетний диск
Зіткнення протопланет у процесі формування планет

Панівною теорією планетоутворення є так звана небулярна гіпотеза, згідно з якою планети утворюються під час колапсу туманності в тонкий газово-пиловий диск. У центрі формується протозоря, оточена обертовим протопланетним диском. Унаслідок акреції (злипання частинок) пилинки у диску поступово зростають, утворюючи все більші тіла. Місцеві скупчення маси, відомі як планетезималі, пришвидшують цей процес, притягуючи навколишню речовину своєю гравітацією. Згодом вони стають достатньо щільними, щоб під дією гравітації стиснутися у протопланети[7]. Коли маса протопланети перевищує масу Марса, вона починає накопичувати велику атмосферу[8], що суттєво збільшує ефективність захоплення планетезималей завдяки аерогидродинамічному опору[9][10]. Залежно від історії акреції речовини та газу, результатом може бути газовий гігант, крижаний гігант або планета земної групи[11][12][13]. Вважають, що регулярні супутники Юпітера, Сатурна й Урана формувалися подібним чином[14][15]; однак, Тритон ймовірно був захоплений Нептуном[16], а Місяць і Харон, ймовірно, утворилися внаслідок зіткнень[17][18].

Коли протозоря виростає до такої міри, що в її ядрі розпочинається термоядерне горіння і вона стає зорею, залишковий диск поступово розсіюється зсередини назовні внаслідок фотовипаровування, дії сонячного вітру, ефекту Пойнтінга — Робертсона та інших процесів[19][20]. Після цього навколо зорі (або навіть навколо інших протопланет) можуть залишатися численні протопланети, які з часом стикаються між собою. Унаслідок цього можуть утворюватися більші тіла або ж вивільнятися матеріал, який потім поглинається іншими протопланетами[21]. Тіла, які набирають достатню масу, захоплюють більшість речовини зі свого орбітального оточення і стають планетами. Ті протопланети, яким вдається уникнути зіткнень, можуть бути захоплені гравітацією більших тіл і стати природними супутниками, або ж залишитися в поясах малих тіл, ставши карликовими планетами або малими тілами[22][23].

Викиди з залишків наднових як джерело матеріалу для планетоутворення

Енергійні зіткнення дрібніших планетезималей, а також радіоактивний розпад, розігрівають зростаючу планету, спричиняючи її часткове або повне плавлення. Унаслідок цього її внутрішня структура починає диференціюватися за густиною: щільніші матеріали опускаються до ядра[24]. Менші землеподібні планети можуть втратити значну частину своєї первинної атмосфери через процеси акреції. Проте ці гази частково заміщуються викидами з мантії або ж поповнюються кометною речовиною[25]. Невеликі планети з часом усе одно втрачають атмосферу внаслідок різноманітних механізмів втечі атмосфери[26].

З відкриттям і спостереженням планетних систем навколо інших зір з'являється можливість уточнювати або навіть змінювати загальноприйняті уявлення про процес формування планет. Рівень металічності — астрономічний термін, що позначає вміст хімічних елементів з атомним номером понад 2, тобто важчих за гелій, — істотно впливає на ймовірність формування планетної системи[27][28]. Таким чином, зорі популяції I, багаті на метали, з більшою ймовірністю матимуть розвинену планетну систему, ніж бідні на метали зорі популяції II[29].

Планети Сонячної системи

[ред. | ред. код]

Сьогодні у Сонячній системі відомо 8 планет: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун. У 2006 р. 26-та Генеральна асамблея Міжнародного астрономічного союзу скасувала статус планети для Плутона.

Планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля, Марс — близькі за розмірами і будовою, середня густина їх речовини становить 5,52—3,97 г/см3. До цієї групи примикають деякі великі супутники планет, які схожі за своїми властивостями до планет земної групи. Це супутники Юпітера Ганімед, Іо, Європа, Каллісто і супутник Сатурна Титан.

Приблизні розміри планет відносно одна одної та Сонця

Утворилися планети з газопилової хмари навколо Сонця. Подібні пилові хмари (диски) можна сьогодні спостерігати біля деяких зір нашої Галактики. З погляду гірничої справи як сировинне джерело майбутнього, найбільшу цікавість становлять астероїди і найбільш досяжні із Землі планети — Місяць та Марс.

Усі показники нижче вказані відносно їх значень для Землі:

* Абсолютні значення наведені в статті Земля. ** Негативне значення тривалості доби, означає обертання планети навколо власної осі в протилежний, порівняно з орбітальним рухом, бік.
Планета Екваторіальний

діаметр (земних діаметрів)

Маса

(земних мас)

Орбітальний

радіус (а. о.)

Орбітальний

період (років)

Доби

(земних діб)

Супутники
Меркурій 0,382 0,06 0,38 0,241 58,6 відсутні
Венера 0,949 0,82 0,72 0,615 −243** відсутні
Земля* 1,00 1,00 1,00 1,00 1,00 1
Марс 0,53 0,11 1,52 1,88 1,03 2
Юпітер 11,2 318 5,20 11,86 0,414 69[30]
Сатурн 9,41 95 9,54 29,46 0,426 62
Уран 3,98 14,6 19,22 84,01 −0,718** 27
Нептун 3,81 17,2 30,06 164,79 0,671 13

Екзопланети

[ред. | ред. код]
Докладніше: Екзопланета
Виявлення екзопланет за роками
Кількість виявлених екзопланет за роками станом на серпень 2023 року (за даними Архіву екзопланет НАСА[en])[31]

Екзопланета — це планета за межами Сонячної системи. Відомі екзопланети варіюються за розмірами — від газових гігантів приблизно вдвічі більших за Юпітер до трохи більших за Місяць. Аналіз даних гравітаційного мікролінзування свідчить про мінімум 1,6 планет в середньому на кожну зорю в Чумацькому Шляху[32].

На початку 1992 року радіоастрономи Александер Вольщан і Дейл Фрейл[en] оголосили про відкриття двох планет, що обертаються навколо пульсара PSR B1257+12[33]. Це відкриття вважають першим надійно підтвердженим виявленням екзопланет. Науковці припускають, що ці планети утворилися з залишків диска, залишеного після вибуху тієї ж наднової, у якій утворився пульсар[34].

Перше підтверджене відкриття екзопланети, що обертається навколо звичайної зорі головної послідовності, відбулося 6 жовтня 1995 року, коли Мішель Майор і Дідьє Кело з Женевського університету оголосили про виявлення планети 51 Пегаса b, що обертається навколо зорі 51 Пегаса[35]. До місії космічного телескопа «Кеплер» більшість відомих екзопланет були газовими гігантами, за масою подібними до Юпітера або навіть більшими, оскільки саме такі об’єкти найпростіше виявляти. Каталог кандидатів у екзопланети місії «Кеплер» складається переважно з планет розмірами до Нептуна і менших, аж до об’єктів, менших за Меркурій[36][37].

У 2011 році команда космічного телескопа «Кеплер» повідомила про відкриття перших екзопланет розміром із Землю, що обертаються навколо сонцеподібної зорі — Kepler-20e та Kepler-20f[38][39][40]. Відтоді було виявлено понад 100 планет, розміри яких приблизно дорівнюють радіусу Землі, і 20 з них перебувають у зоні, придатній для життя — ділянці простору навколо зорі, де на поверхні землеподібної планети за достатнього атмосферного тиску може існувати рідка вода[41][42][43]. Вважають, що кожна п’ята сонцеподібна зоря має планету розміром із Землю в зоні, придатній для життя, що свідчить про можливу наявність такої планети в межах 12 світлових років від Землі[a]. Частота виникнення таких землеподібних планет є однією зі змінних у рівнянні Дрейка, яке оцінює кількість цивілізацій, здатних до контакту в Чумацькому Шляху[46].

Існують типи екзопланет, яких немає в Сонячній системі: суперземлі та мінінептуни, маса яких лежить між масою Землі та Нептуна. Об’єкти з масою менше двох мас Землі, ймовірно, мають кам’янистий склад, як і Земля; масивніші, ймовірно, переважно складаються з летких речовин і газу, як Нептун[47]. Відомі також планети, масивніші за Юпітер, маси яких заповнюють весь діапазон аж до мас коричневих карликів[48].

Виявлено екзопланети, що перебувають набагато ближче до своєї зорі, ніж будь-яка планета в Сонячній системі до Сонця. Наприклад, Меркурій на відстані 0,4 а.о. від Сонця, робить оберт за 88 днів, тоді як планети з ультракоротким періодом[en] можуть обертатися навколо своїх зір менш ніж за добу. У системі Kepler-11 п’ять планет мають коротші орбітальні періоди, ніж Меркурій, і всі вони набагато масивніші. Існують гарячі юпітери, як 51 Пегаса b[35], які обертаються дуже близько до своєї зорі та можуть випаровуватись, залишаючи лише ядро — так звані хтонічні планети. Відомі й екзопланети, що перебувають значно далі від своєї зорі. Наприклад, Нептун на відстані 30 а.о. обертається за 165 років, тоді як деякі екзопланети перебувають на тисячах а.о. від зорі й здійснюють оберт за мільйони років (наприклад, COCONUTS-2b[en])[49].

Міжзоряні планети

[ред. | ред. код]
Докладніше: Планемо, Субзоряний об'єкт, Субкоричневий карлик, Міжзоряна планета та Планетар

Планета-сирота (відома також під іншими назвами: планета-мандрівник[50], міжзоряна планета, вільна планета, квазіпланета, самітня планета, блукаюча планета) — об'єкт, що має масу, яку можна порівняти з планетарною і є, по суті, планетою, але не пов'язаний гравітаційно з жодною зорею, коричневим карликом, і навіть з іншою планетою (хоча може мати свої власні супутники).

Характеристики планет

[ред. | ред. код]

Попри те, що кожна планета є неповторною за своїми фізичними характеристиками, серед них можна спостерігати чимало спільного, починаючи з наявності природних супутників, кілець та інших спільних ознак. Ці особливості розпізнають за притаманними їм ознаками — динамічними та фізичними властивостями для кожної з планет.

Динамічні характеристики

[ред. | ред. код]

Динамічні характеристики планет пов'язані з усіма динамічними ознаками планети, як тіла в просторі, тобто, особливості руху небесного тіла (планети) у просторі. До них належать характеристики орбіти, нахил осі обертання, обертання та інші динамічні ознаки планет.

Орбіта планети

[ред. | ред. код]

Відповідно до визначення, планета є тілом, що обертається навколо зорі. Таким чином відкидається можливість існування окремих планет, які можна було б назвати «планетами-одинаками». Траєкторія руху в гравітаційному полі іншого тіла (наприклад, зорі) має назву орбіти. Вона може мати форму кола, еліпса, параболи або гіперболи. У Сонячній системі всі планети обертаються власними орбітами в одному напрямку, у тому ж, у якому обертається навколо своєї осі й Сонце. Але принаймні одна з нещодавно відкритих екзопланет, WASP-17b, обертається в протилежний бік щодо обертання своєї зорі[51].

Еліпс Кеплера з визначальними елементами орбіти

Період, протягом якого планета робить оберт навколо зорі, називається сидеричним періодом обертання або планетарним роком[52]. Тривалість року дуже залежить від відстані планети до зорі, адже якщо планета перебуває далеко від зорі, то вона рухатиметься повільніше (оскільки на неї слабше впливатиме гравітації зорі), і, крім того, вона має здолати довший шлях.

Оскільки орбіта жодної з відомих планет не є точним колом, відстань між Сонцем і планетою на її орбіті змінюється. Точка орбіти, в якій планета найближче підходить до Сонця, має назву перигелій, тоді як найвіддаленіша точка орбіти називається афелій[53]. Оскільки в перигелії планета перебуває найближче до світила, наслідком є збільшення швидкості руху планети, подібно до того, як високо кинутий камінь прискорюється, наближаючись до землі, а коли планета перебуває в афелії, її швидкість зменшується, подібно до того як той же кинутий вгору камінь сповільнюється у верхній точці свого польоту[54].

Орбіта будь-якої з планет визначається кількома елементами:

  • Ексцентриситет — визначає наскільки планетарна орбіта витягнута. Орбіти з невеликим (близьким до нуля) ексцентриситетом мають форму, близьку до кола, тоді як орбіти з великим (близьким до одиниці) ексцентриситетом еліптичної (витягнутої) форми. У планет Сонячної системи ексцентриситети невеликі, і їх орбіти майже як коло. Комети і об'єкти поясу Койпера (як і численні екзопланети) мають великий ексцентриситет та, відповідно, високоеліптичні орбіти[55][56].
Велика піввісь
  • Велика піввісь це відстань від планети до центра еліпса. Ця відстань не дорівнює відстані до планети у апоастрі чи періастрі, бо центральна зоря розташована не у центрі еліпса, а у його фокусі.

Нахил осі

[ред. | ред. код]
Нахил Земної осі — приблизно 23°

Планети мають різні кути осьового нахилу, тобто, вони лежать під певним кутом до площини екватора материнської зорі. Саме тому, кількість світла одержуваного тією чи іншою півкулею змінюється протягом року; оскільки північна півкуля планети більше освітлюється, аніж ніж південна півкуля, або ж навпаки. Як наслідок, на більшості планеті відбувається зміна сезонів, тобто, зміна клімату протягом року. Час, коли одна з півкуль найбільше обернена до Сонця, називається сонцестоянням. Протягом одного обертання орбітою (одного витка планети по своїй орбіті) трапляється два сонцестояння; коли кожна з півкуль перебуває в літньому сонцестоянні і день там найдовший, тоді як інша півкуля перебуває в зимовому сонцестоянні, з його надзвичайно коротким днем. Внаслідок такого розташування, півкулі отримують різну кількість світла і тепла, що слугує причиною щорічних змін погодних умов на планеті.

Осьовий нахил Юпітера надзвичайно малий, і сезонні зміни там найменші, тоді, як Уран, навпаки, має настільки великий осьовий нахил, що обертається навколо Сонця майже «на боці», і під час сонцестоянь одна з його півкуль постійно перебуває під Сонячним світлом, а інша постійно знаходиться в темряві[59]. Що стосується екзопланет, то їх осьові нахили невідомі напевно, проте більшість «гарячих Юпітерів», теоретично, мають дуже малий нахил осі, що є наслідком близькості до самої зорі[60].

Обертання планети

[ред. | ред. код]
Обертання Землі навколо своєї осі

Крім того, що планети обертаються власними орбітами навколо зорі, вони ще й крутяться навколо своєї осі. Період обертання планети навколо осі отримав визначення — доба. Більшість планет Сонячної системи крутяться навколо власної осі в тому ж напрямку, в якому вони обертаються навколо Сонця, тобто, проти годинникової стрілки, що відзначено відносно північного полюса Сонця. Тоді як дві планети — Венера[61] і Уран[62] обертаються за годинниковою стрілкою, хоча надзвичайний осьовий нахил Урана породжує суперечки, що ж вважати південним і північним полюсом самої планети, як наслідок — чи обертається він проти годинникової, а чи за годинниковою стрілкою[63], однак якої б думки не дотримувалися сперечальники щодо полюсів Урана, вони визнають його ретроградний тип обертання. Також спостерігається суттєва різниця між тривалістю доби на планетах: Венері потрібно 243 Земних доби для одного оберту навколо осі, тоді як газовим гігантам — всього кілька годин[64]. Період обертання для екзопланет не відомий, проте, близьке розташування до зір «гарячих Юпітерів» означає що на одному боці планети панує вічна ніч, а на другому — вічний день (оскільки орбіта й обертання узгоджені)[65].

Чиста орбіта

[ред. | ред. код]

Один з критеріїв, що визначає небесне тіло як планету — це вільні від інших подібних об'єктів околиці її орбіти. Планета, яка накопичила достатню масу, своїм гравітаційним впливом має зібрати всі тіла поблизу власної орбіти і приєднати їх (чи перетворити на супутники), або навпаки — розігнати. Таким чином, вона перебуватиме на своїй орбіті в ізоляції, не поділяючи її з іншими об'єктами, які порівняні за розміром. Цей критерій статусу планети було ухвалено Міжнародним астрономічним союзом (МАС) у серпні 2006 року. Саме за цим критерієм Плутон було позбавлено статусу планети, а Ерида і Церера так і не набули його. Зазначені тіла належать до карликових планет.

Слід зазначити, що ухвалене визначення планети наразі стосується лише Сонячної системи. Потужними телескопами було виявлено деяку кількість зоряних систем, які перебувають на стадії протопланетарного диска мають ознаки «чистих орбіт» у протопланет[66].

Історія та етимологія

[ред. | ред. код]

Ідея планет змінювалася протягом історії астрономії — від божественних світил античності до матеріальних об'єктів наукової доби. Поняття планети розширилось: тепер воно охоплює світи не лише в межах Сонячної системи, а й у численних інших позасонячних системах. Загальноприйняте визначення того, що вважати планетою, неодноразово змінювалося. Свого часу до планет зараховували астероїди, супутники та карликові планети, зокрема Плутон[67][68][69], і навіть сьогодні зберігається певна неоднозначність у цьому питанні[69].

Давні цивілізації та класичні планети

[ред. | ред. код]
Рух «світил» небом лежить в основі класичного визначення планет як мандрівних зір.

П'ять класичних планет Сонячної системи, які можна побачити неозброєним оком, були відомі ще з давніх часів і мали значний вплив на міфологію, релігійні уявлення про Всесвіт і давню астрономію. Стародавні астрономи помічали, що деякі світла переміщуються небом, на відміну від «нерухомих зір», які зберігали слале відносне розташування[70]. Давні греки називали ці світила πλάνητες ἀστέρες, «мандрівні зорі» або просто πλανῆται «мандрівники»[71], від чого походить сучасне слово «планета»[72][73][74]. У Стародавній Греції, Китаї, Вавилоні та загалом у всіх донаукових цивілізаціях[75][76] майже повсюдно вважали, що Земля — це центр Всесвіту, а всі «планети» обертаються навколо неї. Такий погляд був зумовлювався тим, що зорі й планети, здавалося, щоденно оберталися навколо Землі[77], а також наочними спостереженнями, згідно з якими Земля здавалася нерухомою, твердою й стабільною[78].

Першою цивілізацією, яка створила функціональну теорію планет, були вавилоняни, що жили в Месопотамії в І–ІІ тисячоліттях до н.е. Найдавнішим з відомих планетарних астрономічних текстів є Табличка Венери Аммі-цадуки — копія VII століття до н.е. переліку спостережень руху планети Венера, яка, ймовірно, походить ще з ІІ тисячоліття до н.е.[79] MUL.APIN — це пара клинописних табличок, що датуються VII століттям до н.е., у яких описано рух Сонця, Місяця і планет протягом року[80]. Пізня вавилонська астрономія стала джерелом західної астрономії та загалом усіх західних точних наук[81]. У новоасирійський період у VII столітті до н.е. було укладено текст Енума Ану Енліль[en][82], який містить перелік знамень і їхній зв'язок із різними небесними явищами, зокрема рухами планет[83][84]. Вавилонські астрономи вже знали всі 5 класичних планет (Венера та Меркурій, а також верхні планети Марс, Юпітер і Сатурн), й астрономи не змогли розширити цей список аж до винайдення телескопа[85].

Стародавні греки спочатку не надавали планетам такого значення, як вавилоняни. У VI–V століттях до н.е. піфагорійці розробили, вірогідно, власну незалежну планетарну теорію, згідно з якою Земля, Сонце, Місяць і планети оберталися навколо «Центрального Вогню», що розташовувався в центрі Всесвіту. Піфагора або Парменіда вважають першими, хто ототожнив вечірню зорю (Геспер) та ранкову зорю (Фосфор[en]) як одне й те саме світило — Афродіту, грецький відповідник латинської Венери[86]. Проте це вже давно було відомо в Месопотамії[87][88]. У III столітті до н.е. Арістарх Самоський запропонував геліоцентричну модель, згідно з якою Земля й інші планети обертаються навколо Сонця. Геоцентрична система залишалася домінантною аж до наукової революції[78].

До I століття до н.е., у період еллінізму, греки почали створювати власні математичні схеми для передбачення положень планет. Ці схеми, засновані на геометрії, а не на арифметиці вавилонян, згодом перевершили останніх за складністю та повнотою й дозволили досить точно описати видимі неозброєним оком рухи планет. Найповніше ці теорії викладені в "Альмагесті" Птолемея, написаному у II столітті н.е. Модель Птолемея стала настільки популярною, що витіснила всі попередні астрономічні системи й залишалась основним астрономічним трактатом Західного світу протягом 13 століть[79][89].

Для греків і римлян було відомо сім планет, кожна з яких, як вважалося, оберталася навколо Землі за складними законами, викладеними Птолемеєм. У порядку від Землі (за Птолемеєм, із сучасними назвами) це були: Місяць, Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер і Сатурн[74][89][90].

Середньовічна астрономія

[ред. | ред. код]
Ілюстрація 1660 року геоцентричної моделі Всесвіту Клавдія Птолемея

Після падіння Західної Римської імперії астрономія продовжувала розвиватися в Індії та середньовічному ісламському світі. 499 року індійський астроном Аріабгата запропонував планетарну модель, яка прямо включала обертання Землі навколо власної осі — він пояснював цим видимий руху зір зі сходу на захід. Він також припускав, що орбіти планет є еліпсами[91]. Ідеї Аріабгати знайшли особливу підтримку на півдні Індії, де його принципи, зокрема щоденне обертання Землі, стали основою для низки наступних праць[92].

Астрономія золотої доби ісламу здебільшого розвивалася на території Близького Сходу, Центральної Азії, Аль-Андалусу та Північної Африки, а згодом — на Далекому Сході та в Індії. Ісламські вчені, зокрема універсал Ібн аль-Хайсам, зазвичай дотримувалися геоцентризму, хоча й критикували систему епіциклів Птолемея та шукали їй альтернативи. Астроном X століття Абу Саїд ас-Сіджзі[en] визнавав, що Земля обертається навколо своєї осі[93]. У XI столітті Авіценна спостерігав транзит Венери[94]. Його сучасник Аль-Біруні розробив метод визначення радіуса Землі за допомогою тригонометрії, який, на відміну від старішого методу Ератосфена, потребував лише спостережень із вершини однієї гори[95].

Історія

[ред. | ред. код]

Ще в давнину люди помітили, що деякі об'єкти на небі змінюють своє розташування відносно інших, непорушних зір. Саме за це «блукання» планети отримали свою назву (грец. πλανήτης — той, що блукає). Греки й римляни називали планети іменами богів: Гермес — Меркурій, Арес — Марс, Зевс — Юпітер, Кронос — Сатурн і Афродіта — Венера. До планет зараховували також Місяць і Сонце[джерело?].

Дослідники античності вважали, що всі планети обертаються навколо Землі. Птолемею вдалося побудувати теорію руху планет, яка давала змогу доволі точно передбачати майбутнє (і минуле) їх розташування серед зір. Вона застосовувалася протягом більше тисячі років.

У XVI столітті Миколай Коперник у своїй праці «Про обертання небесних сфер» запропонував побудову, в якій навколо Землі обертається лише Місяць, а всі інші планети (і, зокрема, Земля) обертаються навколо Сонця. У передмові до книги Коперника, яку анонімно написав теолог Андреас Озіандер, викладену теорію було оголошено суто математичною гіпотезою, призначеною лише для спрощення розрахунків. Однак інші дослідники дійшли висновку, що така картина набагато краще пояснює спостережувані явища й геліоцентрична система світу стала загальновизнаною.

Уже в Новий час було відкрито ще три планети.

За звичаєм, відкриті у XVIII—XX ст. планети також отримали міфологічні назви: Уран, Нептун, Плутон. Таким чином кількість планет сягнула дев'яти.

1995 року відкрито першу позасонячну планету поблизу зорі, яка перебуває за 50 світлових років від Землі. Станом на 20 січня 2015 року (згідно з Енциклопедією позасонячних планет) достеменно встановлене існування 1900 екзопланет у 1202 планетних системах, у 480 з яких більше однієї планети[96][відсутнє в джерелі].

У серпні 2006 року статус Плутона було змінено на карликову планету.

Див. також

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Планета
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Планета

Література

[ред. | ред. код]
  • Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.
  • Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2007. — Т. 2 : Л — Р. — 670 с. — ISBN 57740-0828-2.
  • Albrecht Unsöld; Bodo Baschek, W.D. Brewer (translator) (2001). The New Cosmos: An Introduction to Astronomy and Astrophysics. Berlin, New York: Springer. ISBN 3-540-67877-8.
  • Scharringhausen. Curions About Astronomy: What is the difference between astronomy and astrophysics?. Retrieved on 2007-06-20.
  • M. Hack. Alla scoperta del sistema solare, Milano, Mondadori Electa, 2003. 264
  • John Martineau. Armonie e geometrie nel sistema solare, Diegaro di Cesena, Macro, 2003.
  • Beatrice McLeod. Sistema solare, Santarcangelo di Romagna, RusconiLibri, 2004.
  • (EN) Lucy-Ann McFadden; Paul Weissmanl; Torrence Johnson. Encyclopedia of the Solar System, 2a ed. Academic Press, 2006. pagine 412 ISBN 0-12-088589-1
  • Herve Burillier. Osservare e fotografare il sistema solare, Il castello, Trezzano sul Naviglio, 2006.
  • Marc T. Nobleman. Il sistema solare, Trezzano sul Naviglio, IdeeAli, 2007.
  • F. Biafore. In viaggio nel sistema solare. Un percorso nello spazio e nel tempo alla luce delle ultime scoperte, Gruppo B, 2008. 146
  • M. Rees. Universo. Dal big bang alla nascita dei pianeti. Dal sistema solare alle galassie più remote, Milano, Mondadori Electa, 2006. 512
  • Jan Osterkamp: Transpluto will in den exklusiven Sonnensystem-Planetenklub. In: Die Zeit, vom 1. August 2005 (Online).
  • Peter Janle: Das Bild des Planetensystems im Wandel der Zeit. Teil 1. Vom Altertum bis zur Mitte des 19. Jahrhunderts. In: Sterne und Weltraum. 45, 2006, 1, S. 34–44. ISSN 0039-1263
  • Peter Janle: Das Bild des Planetensystems im Wandel der Zeit. Teil 2. Vom 19. Jahrhundert bis heute. In: Sterne und Weltraum. 45, 2006, 4, S. 22–33. ISSN 0039-1263
  • Gibor Basri, Michael E. Brown: Planetesimals to Brown Dwarfs: What is a Planet? in: Annual Review of Earth and Planetary Sciences, vol. 34, p. 193–216 (05/2006)
  • Thorsten Dambeck: Planeten, geformt aus Gas und Staub, in GEO kompakt Nr. 6, März 2006, Seite 28-34, ISSN 1614-6913
  • Katharina Lodders, Bruce Fegley: The planetary scientist's companion. Oxford Univ. Press, New York, NY 1998, ISBN 0-19-511694-1
  • W.T. Sullivan, J.A. Baross: Planets and life — the emerging science of astrobiology.Cambridge Univ. Press, Cambridge 2007, ISBN 978-0-521-53102-3
  • Rudolf Dvorak: Extrasolar planets — formation, detection and dynamics. WILEY-VCH, Weinheim 2008, ISBN 978-3-527-40671-5
  • Claudio Vita-Finzi: Planetary geology — an introduction.Terra, Harpenden 2005,ISBN 1-903544-20-3
  • Günter D. Roth: Planeten beobachten. Spektrum, Akad. Verl., Berlin 2002, ISBN 3-8274-1337-0

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.
  2. ↑ Lecavelier des Etangs, A.; Lissauer, Jack J. (1 червня 2022). The IAU working definition of an exoplanet. New Astronomy Reviews (англ.). 94: 101641. arXiv:2203.09520. Bibcode:2022NewAR..9401641L. doi:10.1016/j.newar.2022.101641. ISSN 1387-6473. S2CID 247065421. Архів оригіналу за 13 травня 2022. Процитовано 13 травня 2022.
  3. ↑ IAU 2006 General Assembly: Result of the IAU Resolution votes. International Astronomical Union. 2006. Архів оригіналу за 29 квітня 2014. Процитовано 30 грудня 2009.
  4. ↑ Working Group on Extrasolar Planets (WGESP) of the International Astronomical Union. IAU. 2001. Архів оригіналу за 16 вересня 2006. Процитовано 23 серпня 2008.
  5. ↑ Lakdawalla, Emily (21 квітня 2020). What Is A Planet?. The Planetary Society. Архів оригіналу за 22 січня 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  6. ↑ Grossman, Lisa (24 серпня 2021). The definition of planet is still a sore point – especially among Pluto fans. Science News. Архів оригіналу за 10 липня 2022. Процитовано 10 липня 2022.
  7. ↑ Wetherill, G. W. (1980). Formation of the Terrestrial Planets. Annual Review of Astronomy and Astrophysics. 18 (1): 77—113. Bibcode:1980ARA&A..18...77W. doi:10.1146/annurev.aa.18.090180.000453. ISSN 0066-4146.
  8. ↑ D'Angelo, G.; Bodenheimer, P. (2013). Three-dimensional Radiation-hydrodynamics Calculations of the Envelopes of Young Planets Embedded in Protoplanetary Disks. The Astrophysical Journal. 778 (1): 77 (29 pp.). arXiv:1310.2211. Bibcode:2013ApJ...778...77D. doi:10.1088/0004-637X/778/1/77. S2CID 118522228.
  9. ↑ Inaba, S.; Ikoma, M. (2003). Enhanced Collisional Growth of a Protoplanet that has an Atmosphere. Astronomy and Astrophysics. 410 (2): 711—723. Bibcode:2003A&A...410..711I. doi:10.1051/0004-6361:20031248.
  10. ↑ D'Angelo, G.; Weidenschilling, S. J.; Lissauer, J. J.; Bodenheimer, P. (2014). Growth of Jupiter: Enhancement of core accretion by a voluminous low-mass envelope. Icarus. 241: 298—312. arXiv:1405.7305. Bibcode:2014Icar..241..298D. doi:10.1016/j.icarus.2014.06.029. S2CID 118572605.
  11. ↑ Lissauer, J. J.; Hubickyj, O.; D'Angelo, G.; Bodenheimer, P. (2009). Models of Jupiter's growth incorporating thermal and hydrodynamic constraints. Icarus. 199 (2): 338—350. arXiv:0810.5186. Bibcode:2009Icar..199..338L. doi:10.1016/j.icarus.2008.10.004. S2CID 18964068.
  12. ↑ D'Angelo, G.; Durisen, R. H.; Lissauer, J. J. (2011). Giant Planet Formation. У Seager, S. (ред.). Exoplanets. University of Arizona Press, Tucson, AZ. с. 319—346. arXiv:1006.5486. Bibcode:2010exop.book..319D. Архів оригіналу за 30 червня 2015. Процитовано 1 травня 2016.
  13. ↑ Chambers, J. (2011). Terrestrial Planet Formation. У Seager, S. (ред.). Exoplanets. Tucson, AZ: University of Arizona Press. с. 297—317. Bibcode:2010exop.book..297C. Архів оригіналу за 30 червня 2015. Процитовано 1 травня 2016.
  14. ↑ Canup, Robin M.; Ward, William R. (2008). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Університет Аризони. с. 59. arXiv:0812.4995. Bibcode:2009euro.book...59C. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  15. ↑ D'Angelo, G.; Podolak, M. (2015). Capture and Evolution of Planetesimals in Circumjovian Disks. The Astrophysical Journal. 806 (1): 29pp. arXiv:1504.04364. Bibcode:2015ApJ...806..203D. doi:10.1088/0004-637X/806/2/203. S2CID 119216797.
  16. ↑ Agnor, C. B.; Hamilton, D. P. (2006). Neptune's capture of its moon Triton in a binary–planet gravitational encounter (PDF). Nature. 441 (7090): 192—4. Bibcode:2006Natur.441..192A. doi:10.1038/nature04792. PMID 16688170. S2CID 4420518. Архів оригіналу (PDF) за 14 жовтня 2016. Процитовано 1 травня 2022.
  17. ↑ Taylor, G. Jeffrey (31 грудня 1998). Origin of the Earth and Moon. Planetary Science Research Discoveries. Hawai'i Institute of Geophysics and Planetology. Архів оригіналу за 10 червня 2010. Процитовано 7 квітня 2010.
  18. ↑ Stern, S.A.; Bagenal, F.; Ennico, K.; Gladstone, G.R. та ін. (16 жовтня 2015). The Pluto system: Initial results from its exploration by New Horizons. Science. 350 (6258): aad1815. arXiv:1510.07704. Bibcode:2015Sci...350.1815S. doi:10.1126/science.aad1815. PMID 26472913. S2CID 1220226.
  19. ↑ Dutkevitch, Diane (1995). The Evolution of Dust in the Terrestrial Planet Region of Circumstellar Disks Around Young Stars (PhD thesis). University of Massachusetts Amherst. Bibcode:1995PhDT..........D. Архів оригіналу за 25 листопада 2007. Процитовано 23 серпня 2008.
  20. ↑ Matsuyama, I.; Johnstone, D.; Murray, N. (2005). Halting Planet Migration by Photoevaporation from the Central Source. The Astrophysical Journal. 585 (2): L143—L146. arXiv:astro-ph/0302042. Bibcode:2003ApJ...585L.143M. doi:10.1086/374406. S2CID 16301955.
  21. ↑ Kenyon, Scott J.; Bromley, Benjamin C. (2006). Terrestrial Planet Formation. I. The Transition from Oligarchic Growth to Chaotic Growth. Astronomical Journal. 131 (3): 1837—1850. arXiv:astro-ph/0503568. Bibcode:2006AJ....131.1837K. doi:10.1086/499807. S2CID 15261426.
  22. ↑ Martin, R. G.; Livio, M. (1 січня 2013). On the formation and evolution of asteroid belts and their potential significance for life. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society: Letters (англ.). 428 (1): L11—L15. arXiv:1211.0023. doi:10.1093/mnrasl/sls003. ISSN 1745-3925.
  23. ↑ Peale, S. J. (September 1999). Origin and Evolution of the Natural Satellites. Annual Review of Astronomy and Astrophysics (англ.). 37 (1): 533—602. Bibcode:1999ARA&A..37..533P. doi:10.1146/annurev.astro.37.1.533. ISSN 0066-4146. Архів оригіналу за 13 травня 2022. Процитовано 13 травня 2022.
  24. ↑ Ida, Shigeru; Nakagawa, Yoshitsugu; Nakazawa, Kiyoshi (1987). The Earth's core formation due to the Rayleigh-Taylor instability. Icarus. 69 (2): 239—248. Bibcode:1987Icar...69..239I. doi:10.1016/0019-1035(87)90103-5.
  25. ↑ Kasting, James F. (1993). Earth's early atmosphere. Science. 259 (5097): 920—926. Bibcode:1993Sci...259..920K. doi:10.1126/science.11536547. PMID 11536547. S2CID 21134564.
  26. ↑ Chuang, F. (6 червня 2012). FAQ – Atmosphere. Planetary Science Institute (англ.). Архів оригіналу за 23 березня 2022. Процитовано 13 травня 2022.
  27. ↑ Fischer, Debra A.; Valenti, Jeff (2005). The Planet-Metallicity Correlation. The Astrophysical Journal. 622 (2): 1102. Bibcode:2005ApJ...622.1102F. doi:10.1086/428383.
  28. ↑ Wang, Ji; Fischer, Debra A. (2013). Revealing a Universal Planet-Metallicity Correlation for Planets of Different Sizes Around Solar-Type Stars. The Astronomical Journal. 149 (1): 14. arXiv:1310.7830. Bibcode:2015AJ....149...14W. doi:10.1088/0004-6256/149/1/14. S2CID 118415186.
  29. ↑ Harrison, Edward Robert (2000). Cosmology: The Science of the Universe (англ.). Cambridge University Press. с. 114. ISBN 978-0-521-66148-5. Архів оригіналу за 14 грудня 2023. Процитовано 13 травня 2022.
  30. ↑ The Jupiter Satellite and Moon Page (англ.). Scott S. Sheppard, Carnegie Institution for Science. 2015-03. Архів оригіналу за 28 листопада 2016. Процитовано 17 липня 2017.
  31. ↑ Pre-generated Exoplanet Plots. exoplanetarchive.ipac.caltech.edu. NASA Exoplanet Archive. Архів оригіналу за 30 квітня 2012. Процитовано 24 червня 2022.
  32. ↑ Cassan, Arnaud; Kubas, D.; Beaulieu, J.-P.; Dominik, M. та ін. (12 січня 2012). One or more bound planets per Milky Way star from microlensing observations. Nature. 481 (7380): 167—169. arXiv:1202.0903. Bibcode:2012Natur.481..167C. doi:10.1038/nature10684. PMID 22237108. S2CID 2614136.
  33. ↑ Wolszczan, A.; Frail, D. A. (1992). A planetary system around the millisecond pulsar PSR1257 + 12. Nature. 355 (6356): 145—147. Bibcode:1992Natur.355..145W. doi:10.1038/355145a0. S2CID 4260368.
  34. ↑ Wolszczan, Alex (2008). Planets Around the Pulsar PSR B1257+12. Extreme Solar Systems. 398: 3+. Bibcode:2008ASPC..398....3W. Архів оригіналу за 13 травня 2022. Процитовано 13 травня 2022.
  35. ↑ а б What worlds are out there?. Canadian Broadcasting Corporation (англ.). 25 серпня 2016. Архів оригіналу за 25 серпня 2016. Процитовано 5 червня 2017.
  36. ↑ Chen, Rick (23 жовтня 2018). Top Science Results from the Kepler Mission. NASA. Архів оригіналу за 11 липня 2022. Процитовано 11 липня 2022. The most common size of planet Kepler found doesn't exist in our solar system—a world between the size of Earth and Neptune—and we have much to learn about these planets.
  37. ↑ Barclay, Thomas; Rowe, Jason F.; Lissauer, Jack J.; Huber, Daniel та ін. (28 лютого 2013). A sub-Mercury-sized exoplanet. Nature (англ.). 494 (7438): 452—454. arXiv:1305.5587. Bibcode:2013Natur.494..452B. doi:10.1038/nature11914. ISSN 0028-0836. PMID 23426260. S2CID 205232792. Архів оригіналу за 19 жовтня 2022. Процитовано 11 липня 2022.
  38. ↑ Johnson, Michele (20 грудня 2011). NASA Discovers First Earth-size Planets Beyond Our Solar System. NASA. Архів оригіналу за 16 травня 2020. Процитовано 20 грудня 2011.
  39. ↑ Hand, Eric (20 грудня 2011). Kepler discovers first Earth-sized exoplanets. Nature. doi:10.1038/nature.2011.9688. S2CID 122575277.
  40. ↑ Overbye, Dennis (20 грудня 2011). Two Earth-Size Planets Are Discovered. The New York Times. Архів оригіналу за 20 грудня 2011. Процитовано 21 грудня 2011.
  41. ↑ Kopparapu, Ravi Kumar (2013). A revised estimate of the occurrence rate of terrestrial planets in the habitable zones around kepler m-dwarfs. The Astrophysical Journal Letters. 767 (1): L8. arXiv:1303.2649. Bibcode:2013ApJ...767L...8K. doi:10.1088/2041-8205/767/1/L8. S2CID 119103101.
  42. ↑ Watson, Traci (10 травня 2016). NASA discovery doubles the number of known planets. USA Today. Архів оригіналу за 10 травня 2016. Процитовано 10 травня 2016.
  43. ↑ The Habitable Exoplanets Catalog. Planetary Habitability Laboratory. University of Puerto Rico at Arecibo. Архів оригіналу за 20 жовтня 2011. Процитовано 12 липня 2022.
  44. ↑ Sanders, R. (4 листопада 2013). Astronomers answer key question: How common are habitable planets?. newscenter.berkeley.edu. Архів оригіналу за 7 листопада 2014. Процитовано 7 листопада 2013.
  45. ↑ Petigura, E. A.; Howard, A. W.; Marcy, G. W. (2013). Prevalence of Earth-size planets orbiting Sun-like stars. Proceedings of the National Academy of Sciences. 110 (48): 19273—19278. arXiv:1311.6806. Bibcode:2013PNAS..11019273P. doi:10.1073/pnas.1319909110. PMC 3845182. PMID 24191033.
  46. ↑ Drake, Frank (29 вересня 2003). The Drake Equation Revisited. Astrobiology Magazine. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 23 серпня 2008.
  47. ↑ Chen, Jingjing; Kipping, David (2016). Probabilistic Forecasting of the Masses and Radii of Other Worlds. The Astrophysical Journal. 834 (1): 17. arXiv:1603.08614. Bibcode:2017ApJ...834...17C. doi:10.3847/1538-4357/834/1/17. S2CID 119114880.
  48. ↑ Hatzes, Artie P.; Rauer, Heike (2015). A Definition for Giant Planets Based on the Mass-Density Relationship. The Astrophysical Journal. 810 (2): L25. arXiv:1506.05097. Bibcode:2015ApJ...810L..25H. doi:10.1088/2041-8205/810/2/L25. S2CID 119111221.
  49. ↑ Zhang, Zhoujian; Liu, Michael C.; Claytor, Zachary R.; Best, William M. J. та ін. (1 серпня 2021). The Second Discovery from the COCONUTS Program: A Cold Wide-orbit Exoplanet around a Young Field M Dwarf at 10.9 pc. The Astrophysical Journal Letters. 916 (2): L11. arXiv:2107.02805. Bibcode:2021ApJ...916L..11Z. doi:10.3847/2041-8213/ac1123. hdl:20.500.11820/4f26e8e5-5d42-4259-bc20-fcb093d664b6. ISSN 2041-8205. S2CID 236464073.
  50. ↑ ДМИТРИЙ МАЛЯНОВ (18.05.11). Планет-странников больше, чем звезд. Газета.Ru. Архів оригіналу за 14 січня 2012. Процитовано 21 листопада 2011.(рос.)
  51. ↑ D. R. Anderson та ін. WASP-17b: an ultra-low density planet in a probable retrograde orbit. Cornell University Library. Процитовано 13 серпня 2009. {{cite web}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка)
  52. ↑ Young, Charles Augustus (1902). Manual of Astronomy: A Text Book. Ginn & company. с. 324–7.
  53. ↑ Афелій // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 43. — ISBN 966-613-263-X.
  54. ↑ Dvorak, R.; Kurths, J.; Freistetter, F. (2005). Chaos And Stability in Planetary Systems. New York: Springer. ISBN 3540282084.
  55. ↑ Moorhead, Althea V.; Adams, Fred C. (2008). Eccentricity evolution of giant planet orbits due to circumstellar disk torques. Icarus. 193: 475. doi:10.1016/j.icarus.2007.07.009. arXiv:0708.0335.
  56. ↑ Planets – Kuiper Belt Objects. The Astrophysics Spectator. 15 грудня 2004. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 23 серпня 2008.
  57. ↑ Trujillo, Chadwick A.; Brown, Michael E. (2002). A Correlation between Inclination and Color in the Classical Kuiper Belt. Astrophysical Journal. 566: L125. doi:10.1086/339437.
  58. ↑ Tatum, J. B. (2007). 17. Visual binary stars. Celestial Mechanics. Personal web page. Процитовано 2 лютого 2008.
  59. ↑ Harvey, Samantha (1 травня 2006). Weather, Weather, Everywhere?. NASA. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 23 серпня 2008.
  60. ↑ Winn, Joshua N.; Holman, Matthew J. (2005). Obliquity Tides on Hot Jupiters. The Astrophysical Journal. 628: L159. doi:10.1086/432834.
  61. ↑ Goldstein, R. M.; Carpenter, R. L. (1963). Rotation of Venus: Period Estimated from Radar Measurements. Science. 139: 910. doi:10.1126/science.139.3558.910. PMID 17743054.
  62. ↑ Belton, M. J. S.; Terrile R. J. (1984). Bergstralh, J. T. (ред.). Uranus and Neptune. с. 327. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 2 лютого 2008. {{cite web}}: Проігноровано |contribution= (довідка)
  63. ↑ Borgia, Michael P. (2006). The Outer Worlds; Uranus, Neptune, Pluto, and Beyond. Springer New York. с. 195—206.
  64. ↑ Strobel, Nick. Planet tables. astronomynotes.com. Архів оригіналу за 4 липня 2012. Процитовано 1 лютого 2008.
  65. ↑ Zarka, Philippe; Treumann, Rudolf A.; Ryabov, Boris P.; Ryabov, Vladimir B. (2001). Magnetically-Driven Planetary Radio Emissions and Application to Extrasolar Planets. Astrophysics & Space Science. 277: 293. doi:10.1023/A:1012221527425.
  66. ↑ Faber, Peter; Quillen, Alice C. (12 липня 2007). The Total Number of Giant Planets in Debris Disks with Central Clearings. Department of Physics and Astronomy, University of Rochester. Процитовано 23 серпня 2008.
  67. ↑ What is a Planet? | Planets. NASA Solar System Exploration. Архів оригіналу за 26 квітня 2022. Процитовано 2 травня 2022.
  68. ↑ Hilton, James L. (17 вересня 2001). When Did the Asteroids Become Minor Planets?. U.S. Naval Observatory. Архів оригіналу за 21 вересня 2007. Процитовано 8 квітня 2007.
  69. ↑ а б Metzger, Philip T.; Grundy, W. M.; Sykes, Mark V.; Stern, Alan; Bell III, James F.; Detelich, Charlene E.; Runyon, Kirby; Summers, Michael (2022). Moons are planets: Scientific usefulness versus cultural teleology in the taxonomy of planetary science. Icarus. 374: 114768. arXiv:2110.15285. Bibcode:2022Icar..37414768M. doi:10.1016/j.icarus.2021.114768. S2CID 240071005. Архів оригіналу за 11 вересня 2022. Процитовано 8 серпня 2022.
  70. ↑ Ancient Greek Astronomy and Cosmology. Бібліотека Конгресу США. Архів оригіналу за 1 травня 2015. Процитовано 19 травня 2016.
  71. ↑ πλάνης, πλανήτης. Liddell, Henry George; Scott, Robert; A Greek–English Lexicon at the Perseus Project Retrieved on 11 July 2022.
  72. ↑ Definition of planet. Merriam-Webster OnLine. Архів оригіналу за 1 червня 2012. Процитовано 23 липня 2007.
  73. ↑ Planet Etymology. dictionary.com. Архів оригіналу за 2 липня 2015. Процитовано 29 червня 2015.
  74. ↑ а б planet, n. Oxford English Dictionary. 2007. Архів оригіналу за 3 липня 2012. Процитовано 7 лютого 2008. Note: select the Etymology tab
  75. ↑ Neugebauer, Otto E. (1945). The History of Ancient Astronomy Problems and Methods. Journal of Near Eastern Studies. 4 (1): 1—38. doi:10.1086/370729. S2CID 162347339.
  76. ↑ Ronan, Colin (1996). Astronomy Before the Telescope. У Walker, Christopher (ред.). Astronomy in China, Korea and Japan. British Museum Press. с. 264—265. Bibcode:1996abt..conf..245R.
  77. ↑ Kuhn, Thomas S. (1957). The Copernican Revolution. Harvard University Press. с. 5–20. ISBN 978-0-674-17103-9.
  78. ↑ а б Frautschi, Steven C.; Olenick, Richard P.; Apostol, Tom M.; Goodstein, David L. (2007). The Mechanical Universe: Mechanics and Heat (вид. Advanced). Cambridge [Cambridgeshire]: Cambridge University Press. с. 58. ISBN 978-0-521-71590-4. OCLC 227002144.
  79. ↑ а б Evans, James (1998). The History and Practice of Ancient Astronomy. Oxford University Press. с. 296—297. ISBN 978-0-19-509539-5. Процитовано 4 лютого 2008.
  80. ↑ Rochberg, Francesca (2000). Astronomy and Calendars in Ancient Mesopotamia. У Jack Sasson (ред.). Civilizations of the Ancient Near East. Т. III. с. 1930.
  81. ↑ Aaboe, Asger (1991), The culture of Babylonia: Babylonian mathematics, astrology, and astronomy, у Boardman, John; Edwards, I. E. S.; Hammond, N. G. L.; Sollberger, E.; Walker, C. B. F (ред.), The Assyrian and Babylonian Empires and other States of the Near East, from the Eighth to the Sixth Centuries B.C., The Cambridge Ancient History, т. 3, № 2, Cambridge: Cambridge University Press, с. 276—292, ISBN 978-0521227179
  82. ↑ Hermann Hunger, ред. (1992). Astrological reports to Assyrian kings. State Archives of Assyria. Т. 8. Helsinki University Press. ISBN 978-951-570-130-5.
  83. ↑ Lambert, W. G.; Reiner, Erica (1987). Babylonian Planetary Omens. Part One. Enuma Anu Enlil, Tablet 63: The Venus Tablet of Ammisaduqa. Journal of the American Oriental Society. 107 (1): 93—96. doi:10.2307/602955. JSTOR 602955.
  84. ↑ Kasak, Enn; Veede, Raul (2001). Mare Kõiva; Andres Kuperjanov (ред.). Understanding Planets in Ancient Mesopotamia (PDF). Electronic Journal of Folklore. 16: 7—35. CiteSeerX 10.1.1.570.6778. doi:10.7592/fejf2001.16.planets. Архів (PDF) оригіналу за 4 лютого 2019. Процитовано 6 лютого 2008.
  85. ↑ Sachs, A. (2 травня 1974). Babylonian Observational Astronomy. Philosophical Transactions of the Royal Society. 276 (1257): 43–50 [45 & 48–49]. Bibcode:1974RSPTA.276...43S. doi:10.1098/rsta.1974.0008. JSTOR 74273. S2CID 121539390.
  86. ↑ Burnet, John (1950). Greek philosophy: Thales to Plato. Macmillan and Co. с. 7—11. ISBN 978-1-4067-6601-1. Процитовано 7 лютого 2008.
  87. ↑ Cooley, Jeffrey L. (2008). Inana and Šukaletuda: A Sumerian Astral Myth. KASKAL. 5: 161—172. ISSN 1971-8608. Архів оригіналу за 24 грудня 2019. Процитовано 26 листопада 2022. The Greeks, for example, originally identified the morning and evening stars with two separate deities, Phosphoros and Hesporos respectively. In Mesopotamia, it seems that this was recognized prehistorically. Assuming its authenticity, a cylinder seal from the Erlenmeyer collection attests to this knowledge in southern Iraq as early as the Late Uruk / Jemdet Nasr Period, as do the archaic texts of the period. [...] Whether or not one accepts the seal as authentic, the fact that there is no epithetical distinction between the morning and evening appearances of Venus in any later Mesopotamian literature attests to a very, very early recognition of the phenomenon.
  88. ↑ Kurtik, G. E. (June 1999). The identification of Inanna with the planet Venus: A criterion for the time determination of the recognition of constellations in ancient Mesopotamia. Astronomical & Astrophysical Transactions (англ.). 17 (6): 501—513. Bibcode:1999A&AT...17..501K. doi:10.1080/10556799908244112. ISSN 1055-6796. Архів оригіналу за 16 червня 2022. Процитовано 13 липня 2022.
  89. ↑ а б Goldstein, Bernard R. (1997). Saving the phenomena: the background to Ptolemy's planetary theory. Journal for the History of Astronomy. 28 (1): 1—12. Bibcode:1997JHA....28....1G. doi:10.1177/002182869702800101. S2CID 118875902.
  90. ↑ Ptolemy; Toomer, G. J. (1998). Ptolemy's Almagest. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-00260-6.
  91. ↑ O'Connor, J. J.; Robertson, E. F. Aryabhata the Elder. MacTutor History of Mathematics archive. Архів оригіналу за 1 лютого 2022. Процитовано 10 липня 2022.
  92. ↑ Sarma, K. V. (1997). Astronomy in India. У Selin, Helaine (ред.). Encyclopaedia of the History of Science, Technology, and Medicine in Non-Western Cultures. Kluwer Academic Publishers. с. 116. ISBN 0-7923-4066-3.
  93. ↑ Bausani, Alessandro (1973). Cosmology and Religion in Islam. Scientia/Rivista di Scienza. 108 (67): 762.
  94. ↑ Ragep, Sally P. (2007). Ibn Sina, Abu Ali [known as Avicenna] (980?1037). У Thomas Hockey (ред.). Ibn Sīnā: Abū ʿAlī al-Ḥusayn ibn ʿAbdallāh ibn Sīnā. The Biographical Encyclopedia of Astronomers. Springer Science+Business Media. с. 570—572. Bibcode:2000eaa..bookE3736.. doi:10.1888/0333750888/3736. ISBN 978-0-333-75088-9.
  95. ↑ Huth, John Edward (2013). The Lost Art of Finding Our Way. Harvard University Press. с. 216—217. ISBN 978-0-674-07282-4.
  96. ↑ Енциклопедія позасонячних планет. Каталог(англ.)

Посилання

[ред. | ред. код]


Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «lower-alpha», але не знайдено відповідного тегу <references group="lower-alpha"/>

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Планета&oldid=45774742