Владислав Беліна-Пражмовський

Владислав Беліна-Пражмовський
пол. Władysław Belina-Prażmowski
Народився	3 травня 1888(1888-05-03)  Рушковець, Ґміна Садове, Опатовський повіт, Свентокшиське воєводство, Польща
Помер	13 жовтня 1938(1938-10-13) (50 років)  Венеція, Італія
Поховання	Раковицький цвинтар
Країна	Польща
Діяльність	офіцер, політик
Alma mater	Національний університет «Львівська політехніка»
Знання мов	польська
Учасник	Перша світова війна, Польсько-українська війна 1918—1919 і польсько-радянська війна 1920
Посада	мер Краковаd
Військове звання	полковник
Рід	Пражмовські
Нагороди	Badge "For faithful service"d
Медіафайли у Вікісховищі

Владислав Зигмунт Беліна-Пражмовський (пол. Władysław Zygmunt Belina-Prażmowski; 3 травня 1888, Рушковець — 13 жовтня 1938, Венеція) — польський офіцер і політик, полковник кавалерії.

Біографія

Син Гіполіта, землевласника та учасника повстання 1863 року, та Броніслави, уродженої Дудельської. Він навчався в середній школі в Радомі, з якої був виключений у 1905 році за участь у шкільному страйку. Потім він продовжив освіту у Варшаві, де склав випускні іспити в середній школі імені Мар'яна Рихловського в 1905 році. З 1909 року він навчався у Львівській політехніці, потім у 1913 році перевівся до Гірничої академії в Леобені, яку закінчив.

З 1909 року він був членом Спілки активних бойових дій, дослужившись до звання прапорщика. Він також належав до Стрілецького товариства. У 1911 році його було підвищено до лейтенанта. Він формував підрозділи Спілки під час перебування у Франції, Бельгії та Швейцарії. У 1913 році він став заступником командира Краківського округу Спілки активних бойових дій, а в 1914 році взяв на себе командування шкільною літньою ротою. 2 серпня 1914 року він взяв на себе командування патрулем із семи осіб, який наступної ночі увійшов на територію, розділену Росією. Той самий патруль, тепер у формі, на конях та озброєний, знову пройшов через кордон 6 серпня та вступив у безкровну сутичку з російськими поліцаями, ставши таким чином першим кавалерійським підрозділом Легіону (так звана «Белінська сімка»). 13 серпня він сформував перший кавалерійський ескадрон чисельністю 140 осіб. У травні 1915 року його було підвищено до капітана. З 1914 по 1917 рік він був офіцером Польських легіонів, організатором і командиром 1-го уланського полку Польських легіонів, так званих «Беліняк». На його чолі він пройшов весь бойовий шлях легіонів. У січні 1917 року його було підвищено до майора, а в грудні 1918 року — до підполковника.[4]

Після закінчення Першої світової війни він служив у Польській армії. Він організував і командував 1-ю кавалерійською бригадою, під командуванням якої брав участь у багатьох битвах у війнах проти українців та більшовиків. Відомий захопленням Вільнюса у квітні 1919 року. 7 травня 1919 року його було підвищено до полковника, з 1 травня 1919 року. Він командував Кавалерійською групою у 1920 році. Після 10 вересня 1920 року, рішенням міністра військових справ генерала Казімежа Соснковського, його було призначено командиром 209-го Підкарпатського уланського полку. Пізніше йому було присвоєно звання полковника зі старшинством, що діє з 1 червня 1919 року, та 8-ме місце в Корпусі резервних кавалерійських офіцерів. У резерві його було призначено до 1-го легкого кавалерійського полку імені Юзефа Пілсудського у Варшаві. У 1934 році його було зараховано до списку старшинства резервних кавалерійських офіцерів, де він посідав 1-е місце. На той час він залишався в обліку Командування набору Львівського міського округу та був призначений на 12 місяців. У 1929 році він оселився в Кракові. Був президентом Краківського відділення Спілки легіонерів. Після звільнення з армії він обіймав посаду мера Кракова з 16 липня 1931 року по 1933 рік. Потім з 31 січня 1933 року по 14 квітня 1937 року він обіймав посаду воєводи Львова. Він був секретарем Представництва колишніх солдатів на Сході.[13] У лютому 1936 року він отримав почесне громадянство Ланьцута та всіх міст і гмін Ланьцутського повіту за свої заслуги в боротьбі за польську незалежність та за організацію допомоги постраждалим від повені мешканцям цього повіту. У 1936 році він став членом Головного комітету Гірського конгресу, організованого в серпні 1936 року в Сяноку. У лютому 1936 року його було обрано президентом гуртка Беліняка. Після повернення до Кракова в 1937 році він став генеральним директором Явожно-комунального товариства купалень «Венгла». У 1937 році йому було присвоєно звання почесного члена Львівського відділення Малопольського сільськогосподарського товариства.

Він був мисливцем, полював, серед інших, з Рудольфом Вацеком, який присвятив йому свої мисливські мемуари 1936 року «Darz Bór».

У 1937 році він вийшов на пенсію через погіршення здоров'я. Він помер 13 жовтня 1938 року від серцевого нападу у Венеції, де проходив лікування. Похорон у Кракові став великою патріотичною демонстрацією, порівнянною за масштабом з похороном маршала Пілсудського. Його поховали 20 жовтня 1938 року на Раковицькому цвинтарі в Кракові, у секції LXIX.[25]

Сім'я

У 1913 році він одружився з Анастазією Рудзькою (пом. 1975). Дружина полковника у 1930-х роках обіймала посаду голови Головної ради Родини чиновників.[28] 5 грудня 1933 року у Львові її було обрано головою ради районної ради «Родини резервістів»[29], а 10 листопада 1938 року її було нагороджено золотим хрестом Заслуги «за внесок у громадську роботу». Від шлюбу з Анастазією у нього було чотири сини та донька:

• Збігнєв Владислав (13 квітня 1914), найкращий студент Кавалерійської кадетської школи в Грудзьондзі у 1936 році, підпоручник 1-го легкого кавалерійського полку Юзефа Пілсудського, який трагічно загинув 7 лютого 1937 року у Варшаві внаслідок випадкового вогнепального поранення.
• Януш (1917–1943), капрал-штурман 300-ї бомбардувальної ескадрильї.
• Лех (1921–2004), кавалерійський курсант, який брав участь у Польській кампанії, а пізніше служив солдатом у 2-му Польському корпусі
• Анджей, який помер у дитинстві.
• Аліна Ангелусова (1923–2019), стоматолог, яка після системних перетворень у Польщі працювала над увічненням пам'яті свого батька.

Нагороди

• Офіцерський знак «Парасоль»
• Хрест Хоробрих — нагороджений 4 рази в 1921 році.
• Virtuti Militari, срібний хрест (№2523; 28 лютого 1922)
• Пам'ятна медаль учаснику війни 1918-1921 років
• Медаль «Десятиліття здобутої незалежності»
• Орден Відродження Польщі
  • командорський хрест (10 листопада 1928)
  • командорський хрест із зіркою (11 листопада 1935)
  • великий хрест (19 жовтня 1938, посмертно)
• Золотий хрест Заслуги (7 листопада 1929)
• Хрест Незалежності з мечами (24 жовтня 1931)
• Орден Білого лева, командорський хрест (Чехословаччина; 1933)
• Орден Орлиного хреста 2-го класу (Естонія; 1935)
• Знак «За вірну службу»
• Пам'ятний знак «Перша кадрова»
• Знак 1-го легкого кавалерійського полку імені Юзефа Пілсудського
• Орден Заслуг (Угорщина), командорський хрест із зіркою
• Орден Корони Італії, командорський хрест

Література

• Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych. Процитовано 7 січня 2021.
• Rocznik Oficerski 1923. Warszawa: Ministerstwo Spraw Wojskowych, 1923. 
• Rocznik Oficerski 1924. Warszawa: Ministerstwo Spraw Wojskowych, 1924. 
• Rocznik Oficerski Rezerw 1934. Biuro Personalne Ministerstwa Spraw Wojskowych, 1934. 
• Jednodniówka – Z okazji dziesięciolecia Janów Lubelski swą pracą czci Wielką Rocznicę Niepodległości Najjaśniejszej Rzeczypospolitej Polskiej, 1928.
• Ś. p. pułk. Belina Prażmowski. „Gazeta Lwowska”. Nr 235, s. 3, 15 października 1938. 
• Cezary Leżeński / Lesław Kukawski: O kawalerii polskiej XX wieku. Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1991, ss. 18–19. ISBN 83-04-03364-X. 
• Janina Wiater: Działalność społeczno-gospodarcza Władysława Beliny-Prażmowskiego w latach 1917–1929 na terenie powiatu janowskiego, Kielce 1994.
• Przemysław Jerzy Witek. Pierwszy ułan Rzeczypospolitej „zionący koniem i czarką wódki wypitą na śniadanie…”. Szkic o Belinie w 115 rocznicę urodzin i 65 rocznicę śmierci. „Oleandry”. 9, sierpień 2003. 
• Tomasz Gąsowski, Władysław Belina-Prażmowski, IPN, Warszawa 2020, s. 6.
• Żołnierze Niepodległości : Prażmowski, Belina-Prażmowski Władysław Zygmunt, ps. „Belina”. Muzeum Józefa Piłsudskiego w Sulejówku. Процитовано 21 червня 2021.