Перейти до вмісту

Вільям Вітерс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Вільям Вітерс
англ. William Bramwell Withers Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився27 липня 1823(1823-07-27)[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Whitchurchd, Бейсінгсток і Дінd, Гемпшир[d], Гемпшир, Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер14 липня 1913(1913-07-14)[1] (89 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Dulwich Hilld Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Австралія Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьжурналіст, історик Редагувати інформацію у Вікіданих
Сфера роботиісторія Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мованглійська Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова творіванглійська Редагувати інформацію у Вікіданих

Вільям Брамвелл Вітерс (англ. William Bramwell Withers, 27 червня 1823(18230627), Вітчерч[en], Шропшир, Англія — 14 липня 1913, Далуїч-Гілл[en], Новий Південний Уельс) — англо-австралійський журналіст,

письменник й історик. Знаний як автор високо оціненої книги «History of Ballarat» (з англ. — «Історія Балларата»), а також низки інших праць, які публікувалися в провідних журналах міста і колонії. Його книга «The Westons» (з англ. — «Вестони») посіла друге місце на конкурсі літературних робіт газети «Ейдж».

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Народився 27 липня 1823 року в англійському місті Вітчерч у сім'ї Джейсона Вітерса та його дружини Елізабет Ганді[2]. Його батько був весліанським мирянином-проповідником[en][3], а мати померла, коли Вільяму було лише шість років[4]. До 13 років він навчався в гімназії[3], після чого батько відправив його до дядька, який був крамарем. Дядько прищепив йому пристрасть до античного мистецтва, механіки та хімії. 1846 року Джейсон Вітерс помер на 74 році життя[4], залишивши Вільямові у спадок 300 фунтів стерлінгів. На ці гроші він купив 121 гектар землі в колонії Наталь, Південна Африка, куди вирушив за три роки. Пізніше купив велику ферму у 2428 гектарів разом з Джеймсом Еллісом[en]. Але йому набридла самота, і пізніше, продавши свою частку, попрямував до Пітермаріцбурга[3]. Там влаштувався кореспондентом друкованих видань «The Witness»[en] і «Natal Standart»[2], а також професійно вчив англійську та вивчав нідерландську мови[3][5].

У Вікторії

[ред. | ред. код]

1852 року прибув до британської колонії на австралійському континенті Вікторію[2], на шхуні діставшись до Мельбурна у листопаді того ж року[3], зайшовши в Порт-Філіп[5]. У колонії на цей момент йшла золота лихоманка. Багато хто прибував сюди в гонитві за багатством. Центром для золотодобувачів стало містечко Балларат[6]. Вітерс попрямував саме туди, проте зазнав невдачі в пошуках і повернувся до Мельбурна, влаштувався в районі Канвас-Таун[en][3]. Однією з причин його повернення стала дизентерія[5]. Знайшов роботу дорожнього майстра та будівельника. Пізніше влаштовувався також кучером і клерком на пристані[3].

1854 року почав працювати в газетах Мельбурна, першою з яких стала «The Argus». Однак там пропрацював недовго, вже наступного року перейшовши до «The Herald»[en]. Того ж року повернувся до Балларату. Намагався заробити золотошуканням, але марно. Разом з тим працював репортером і на пів ставки складачем у «Ballarat Times» до 22 вересня 1855 року, коли перейшов у нещодавно створену газету «The Ballarat Star»[en][3].

У цій газеті пропрацював досить довго, документуючи бізнес й інвестиції. Принагідно 1859 року обраний в перший комітет Балларатського механічного інституту (англ. Ballarat Mechanics' Institute). 1865 року став чемпіоном у боулінг-клубі міста. Тоді ж вирішив описати свою історію. П'ять років листувався з першими золотошукачами та сквотерами, а також свідками кримінальних справ[3]. Ця книга, що отримала назву «History of Ballarat», є найвідомішим твором Вільяма[7]. Вперше вона публікувалася у виданні «The Ballarat Star» в 12 частинах, починаючи з червня 1870 року. У серпні книгу видали в твердій палітурці в декількох томах[3]; пізніше неодноразово перевидавалася[3], зокрема 1887 році єдиним виданням у друкарні Френка Нівена[8]. Наклад цього видання становив 10 200 екземплярів, хоча продажі йшли доволі повільно[3].

Як передає автор статті про Вітерса в Австралійському біографічному словнику Остін Маккаллум, рецензенти похвалили книгу за об'єктивність, хороший літературний склад і ретельність проведених досліджень[3]. Наприклад, автор рецензії в мельбурнській газеті «The Argus» назвав самого автора журналістом-професіоналом з високою репутацією, який знаний своїм допитливим ставленням до фактів. Журналіст окремо високо оцінив бажання Вітерса скомпонувати складну історію міста воєдино. Оглядаючи пізніше видання 1887 року, підкреслив, що історія Балларата була насичена подіями лише приблизно до 1860 року, тому книга була цілком актуальною і не потребувала доопрацювання і так. Попри це, в перевиданні її все ж доповнили, але, на думку журналіста, ці доповнення, з вищевикладених причин, виявилися малоцікавими. Його також порадувала відсутність цензури у книзі, адже вона розповідає в найдрібніших подробицях і про суворі часи, що відрізнялися жорстокістю, і про проблеми можновладців[9]. Твір використовується як джерело інформації про історію міста іншими вченими. Наприклад, вона є в списку літератури в науковій книзі австралійського історика Вестона Бейта[en], який писав свою історію міста набагато пізніше[10] і в інших роботах[11][12]. Також на неї покликаються і за життя автора[13].

За оцінкою Маккаллума, після виходу книги репутація Вітерса в Баллараті досягла апогею. Разом із процвітанням міста гроші дійшли і до нього. У цей час йому вдалося побути навіть співвласником «The Ballarat Star». Крім цього він продовжував писати книги: випустив два романи, що здобули широку популярність[3]: «Eustace Hopkins», який одночасно публікували баларатська газета «The Courier»[en] і журнал з Нового Південного Уельсу «Sydney Echo», і «The Westons», який був опублікований в журналі[14]. Перший із них брав участь, поряд з 120 іншими творами, у проведеному мельбурнською газетою «Ейдж» конкурсі літературних робіт і посів у ньому друге місце[2][3]. Крім цього у 1896—1997 роках видав збірку спогадів «Reminiscences of the '50's and '60's»[2], яка публікувалася в журналі «Austral Light»[3]. Також писав інші, коротші оповідання, що друкувалися в мельбурнському літературному журналі «The People's Tribune»[14].

У Новому Південному Уельсі

[ред. | ред. код]

1901 року переїхав до Сіднея, в штат об'єднаної Австралії Новий Південний Уельс. Там прожив 6 років, поки 1907 року не перебрався в містечко Далуїч-Гілл (нині передмістя Сіднея). Перед цим відвідав Лондон, звідки у вересні-грудні писав свою автобіографію «A Pilgrim Pioneer», яку публікувала газета «The Ballarat Star». Помер 14 липня 1913 року в Далуїч-Гіллі від крововиливу в мозок, залишивши свою спадщину співмешканці Мері Ен дю Сутуа і пасинку Вільяму Леслі. Похований в англіканській частині Руквудського цвинтаря[3]. У некролозі «The Ballarat Star» назвала його «журналістом-ветераном», а також головною фігурою в журналістиці міста, якої йому бракуватиме[15].

Особистість

[ред. | ред. код]

На початку свого життя приєднався до весліанців, як і батько, але не був схильний до надмірно релігійного життя. При цьому був благочестивим і глибоко шанобливий до людей. Як писав його біограф, Вільям не просто сповідував християнство, але і по життю діяв як християнин[4]. 1843 року став противником страти і був ним до кінця життя[3]. Крім цього був переконаним вегетаріанцем[2]. 1846 року писав статті для християнських журналів про стриманість і пост[3]. Перед тим як покинув Британські острови, писав статті про користь сироїдіння і вегетаріанства в оздоровче видання «Health Advocate», а також виступав за проведення першої в історії країни вегетаріанської конференції, проте не зумів на ній побувати, оскільки вона відбулася після того, як Вільям поїхав у Наталь[16]. Крім того, вів активне листування-бесіду з Льюїсом Гомпертцем[en], з яким познайомився на сторінках одного з журналів. Бесіда була з питань доктрини «філософської необхідності»[en]. Цю тему він пізніше активно обговорював з другом вже в Баллараті[17]. У молодості був високим, міцним і широкоплечим саксом[4]. Ближче до кінця життя його зовнішність змінилася — став невисоким, щетинистим і пересувався великими кроками з парасолькою під пахвою[3].

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Withers William Bramwell (1882). Eustace Hopkins. The Ballarat Courier (англ.). Ballarat: Bateman Clark & Co. via Trove[en]
  • Withers William Bramwell. The Westons. — Melbourne : The Federal Australian, 1883.
  • Withers William Bramwell (1888). Ballarat Chronicles and Pictures. The Ballarat Star (англ.). via Trove[en]
  • Withers William Bramwell. Reminiscences of the '50s and '60s. — Ballarat : Austral Light, 1896—1897. via Trove[en]
  • Withers William Bramwell. The History of Ballarat. — 2nd ed, revised. — Ballarat : Typography of Niven Francis Wilson, 1887. — 362 p. — (Rex Nan Kivell Collection) — 10 200 прим.
  • Withers William Bramwell. The History of Ballarat. — reprinted edition. — Sydney : Alpha Editions, 2019. — 448 p. — ISBN 9789353601447. — останнє видання 2019 року з передмовою.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б SNAC — 2010.
  2. ↑ а б в г д е Mennell Philip. Withers, William Bramwell // The Dictionary of Australasian Biography[en]. — L. : Hutchinson & Co., 1892. — С. 520.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц McCallum Austin. Withers, William Bramwell (1823–1913) / General ed. Douglas Pike // Australian Dictionary of Biography. — Canberra : National Centre of Biography, 1976. — Vol. 6 (8 October). — ISSN 1833-7538. — ISBN 0-522-84108-2. Архівовано з джерела 1 квітня 2021.
  4. ↑ а б в г Loyau, 1887, с. 3.
  5. ↑ а б в Loyau, 1887, с. 4.
  6. ↑ Bate, 1978.
  7. ↑ Sutherland, 1888, с. 508.
  8. ↑ Withers William Bramwell. The History of Ballarat. — 2nd revised ed. — Ballarat : Typ. of Niven Francis Wilson, 1887. — 362 p. — (Rex Nan Kivell Collection) — 10 200 прим.
  9. ↑ Book Review: [History of Ballarat] // The Argus : newspaper. — Melbourne, 1887. — No. 12 955. — (12). — P. 6. — ISSN 1833-9719.
  10. ↑ Bate, 1978, с. 280—289.
  11. ↑ Olcelli Laura. Questions of Authority: Italian and Australian Travel Narratives of the Long Nineteenth Century. — Sydney : Routledge, 2017. — С. 250—255. — (Routledge Studies in Nineteenth Century Literature) — ISBN 978-1-351-35639-8. Архівовано з джерела 12 липня 2021
  12. ↑ Walshe R. D. Bibliography of Eureka // Шаблон:Нп4 : academic journal. — Melbourne : Melbourne University Press, 1953. — Vol. 6, iss. sup1 (8 October). — P. 81—91. — DOI:10.1080/10314614108595031.
  13. ↑ Шаблон:Нп4. The Irish in Australia. — Melbourne : G. Robertson, 1888. — С. 59.
  14. ↑ а б Loyau, 1887, с. 5.
  15. ↑ Death of Mr. W. B. Withers // The Ballarat Star : newspaper. — Ballarat, 1913. — Vol. LVIII, no. 17 819, (7). — P. 6. Архівовано з джерела 14 липня 2021. Процитовано 2021-03-27.
  16. ↑ Sutherland, 1888, с. 507.
  17. ↑ Loyau, 1887, с. 3—4.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вільям_Вітерс&oldid=46264281