Перейти до вмісту

Коротич Віталій Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Коротич.
Коротич Віталій Олексійович
Віталій Коротич, колаж з газети «Новый взгляд» № 144
Народився26 травня 1936(1936-05-26)
Київ, Українська СРР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер29 вересня 2025(2025-09-29)[1] (89 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Москва, Росія[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
ГромадянствоСРСР СРСР→Росія Росія
Діяльністьжурналіст, поет, сценарист, колумніст, редактор, громадський діяч, лікар, медіаменеджер, прозаїк, публіцист, перекладач Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьпоезія[3], проза[3], публіцистика[3] і переклад[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякиписьменник, поет, публіцист
Alma materКиївський медичний інститут Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовросійська[3] і українська[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладБостонський університет Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоСП СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки активностіз 1954
Жанрпроза, публіцистика, вірш і поезія Редагувати інформацію у Вікіданих
Посадаголовний редактор Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяКПРС Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зКоротич Зінаїда Олександрівна
ДітиАндрій, Віталій, Микита
Нагороди
IMDbID 0466618 Редагувати інформацію у Вікіданих

Віта́лій Олексі́йович Коро́тич (26 травня 1936, Київ, Українська РСР, СРСР — 29 вересня 2025, Москва, Росія) — український радянський і російський поет, прозаїк, публіцист, журналіст, перекладач і лікар. Член російського ПЕН-клубу. Головний редактор радянського журналу «Огонёк» з 1986 по 1991 роки.[4]

З кінця 1980-х жив і працював у Москві та мав російське громадянство (українського паспорта в нього, за його власним зізнанням, не було).[4]

В останні роки в публічному просторі відстоював проросійські погляди на ситуацію в Україні, зокрема 2011 року виступив з публічною підтримкою влади президента України Віктора Януковича, підписавши так званий лист десятьох[5], а в 2014 році заявив, що вважає, що Крим має бути під протекторатом Росії та незалежним від України.[4] Внесений до бази Миротворця[6].

Свої твори писав українською та російською мовами.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 26 травня 1936 в родині лікарів[7] Олексія Коротича (1909—1985, мікробіолог, професор) та Зої Коротич (1910-?, патофізіолог, доктор наук).

Відвідував школу з викладанням ряду предметів англійською мовою, закінчив її з золотою медаллю. У 1953—1959 — навчання на лікувальному факультеті Київського медичного інституту.

З 1959 — лікар, науковий працівник Київського НДІ кардіології імені Стражеска.

У 1965—1969 — секретар правління Спілки письменників УРСР. За його словами, відмовився написати «гнівну статтю» щодо Івана Дзюби, з яким дружили з початку 1960-х (її написав Любомир Дмитерко). Звільнений з посади на засіданні президії Спілки письменників за участі тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології Федора Овчаренка.[8]

1966—1967 — головний редактор журналу «Ранок».

1967 став членом КПРС.

1969—1978 — на творчій роботі.

1978—1986 — головний редактор журналу «Всесвіт».

1981—1991 — секретар правління Спілки письменників СРСР.

1981—1986 — секретар правління Спілки письменників УРСР.

1986—1991 — головний редактор журналу «Огонёк» (Москва).

Травень 1989—1991 — народний депутат Верховної Ради СРСР від Харківського міського нац.-тер. виборчого округу № 58.

1991—1998 — професор Бостонського університету, регулярно дописував до російських газет («Новий Погляд»[9][10][11]).

1998—2014 — голова редакційної ради тижневика «Бульвар».

Депутат Верховної Ради УРСР 11 скликання. Заступник голови Українського республіканського комітету захисту миру.

Читав лекції в університетах Канади, Австралії, Мексики, США.

Помер 29 вересня 2025 року в одній з лікарень Москви[12][13].

Літературна творчість

[ред. | ред. код]

Друкуватися почав 1958 року в газеті «Молодь України». З 1961 року друкувався в «Літературній газеті», газетах «Вітчизна», «Дніпро», «Сучасність».

Виходили як поетичні, так і прозові книги письменника. Свої твори писав українською та російською мовами. Твори Коротича перекладено 20-ма мовами, переважно завдяки протекторату в радянській системі, яка просувала вірші Коротича з ідеологічних міркувань. Має значну кількість нагород, переважно завдяки протекторату в радянській системі, як от лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. Толстого (1982), ім. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон), заслужений діяч культури Польщі.

У 1971 році написав вірш «Останнє прохання старого лірника». В СРСР Сергій Нікітін написав пісню «Переведи меня через майдан» на цей вірш у перекладі Юнни Моріц, її виконував дует Сергія і Тетяни Нікітіних. Чи не вперше українською мовою, тобто мовою оригіналу, цю пісню почав співати Павло Хазан, студент радіофізичного факультету Дніпропетровського університету, у колі своїх друзів, у середині 1990-х. 1996 року Павло дав авторський концерт у Будинку вчених Дніпропетровська, де ця пісня прозвучала[14] в «широкому форматі». Існує переклад українською з російського перекладу Юнни Моріц — його проспівав Вячеслав Марчук із Пікардійською Терцією під час телевізійного шоу «Хочу бути зіркою» на українському телеканалі «1+1»[15].

Як перекладач був одним з перекладачів українських перекладів Вільяма Батлера Єйтса під назвою «Вибрані твори» (Київ: Юніверс, 2004) та Чеслава Мілоша під назвою «Вибране» (Київ: Юніверс, 2008).

Під час поїздки Коротича в 1965 році до Канади свої враження про його поезію занотував Євген Маланюк[16]:

Коротич – київська синтеза багатьох первнів: «вундеркіндство» (але обмежене й контрольоване характером-інтелектом), творчість (здібність до неї), талановитість (вроджена, очевидно). Але: естрадність, маніфестаційність (може, від Маяковського), певна акторськість і декламаційність (не читання, а саме рецитування), декларативність лірики (!!), адже забагато я…, я…, я… Сентенціальність. У нім майже немає «липучого листочка» органічності і «вологости» лірика-поета.

Усе побудовано «за граматикою» й «декларацією». Це не Іван Драч і навіть /не/ Вінграновський.

Літературознавець Володимир Панченко підсумовує: «Діагноз — цілком точний: вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їх “правильностіˮ фальш»[16].

Твори українською

[ред. | ред. код]
Поезія
  • «Золоті руки» (1961)
  • «Запах неба» (1962)
  • «Вулиця волошок» (1963)
  • «Течія» (1965)
  • «Поезії» (1967)
  • «Вогонь» (1968)
  • «Можливості» (1970)
  • «Перевтілення» (1971)
  • «Щоденник» (1973)
  • «Закон землі» (1975)
  • «Гідність» (1977)
  • «Голоси» (1981)
  • «Закономірність» (1983)
  • «Переведіть мене через майдан»: кращі поезії (2005)
Проза
  • повість «Така лиха пам'ять» (1970)
  • роман «Десяте травня» (1978)
  • роман «Лице ненависті» (1983)
Публіцистичні збірки
  • «О Канадо!» (1966)
  • «Зорі та смуги» (1968)
  • «Мандрівка на край світу» (1972)
  • «Людина на повен зріст» (1972)
  • «Людина у себе вдома» (1974)
  • «Біля витоків світла» (1976)
  • «Кубатура яйця» (1979)
  • «Чуття єдиної родини» (1978)
  • «Побачити зблизька» (1980)
  • «Береги океану» (1981)
  • «Твори» (у 2 т., 1986)

Твори російською

[ред. | ред. код]
  • «Американцы пишут Горбачёву» (1988)
  • «Ленин, том 54 / Ленін, том 54» (1990)
  • «От первого лица» (2001)
  • «Жили-были-ели-пили» (2005)
  • «От первого лица. II» (2005)

Про журналістику

[ред. | ред. код]

«Пишіть лише для себе. Ніколи взагалі не пишіть для інших. Якщо ви принесете матеріал, який в своїй сім'ї не обговорювали, і він вас і членів вашої сім'ї не хвилює, то цей матеріал нікому не потрібний. Не треба писати для того, хто розумніший за тебе або дурніший. Пишіть для себе».[17]

«Я ніколи не давав завдання двом-трьом людям одночасно: лише одному, і з одного запитував. Дуже важливо, щоб журналіст знався хоч на чомусь краще за інших, тоді я цю людину „садив“ на певну тему. Людина, яка уміє все — нічого не уміє. Тому я вимагав спеціалізації, глибоких знань хоч у якійсь сфері. Ну і, природно, уміння писати. Я розумів, що журналіст, який не знає нічого, просто нічого не може написати. Я вимагав одного — професіоналізму. Якщо почав писати, то повинен розуміти міру своєї відповідальності.»[17]

«Я прагнув виглядати дещо простішим. Розмовляти з читачем на рівних, а не зверху вниз. Нібито випадково я вчора зустрівся з Папою Римським. Якби вони там були, то теж з ним поговорили б. Але раз я попав, то вже розповім. Я взагалі завжди писав, ніби поплескувавши читача по плечу.»[17]

Кінематограф

[ред. | ред. код]

Автор сценаріїв кінокартин: «Україна. Земля і люди» (1970, у співавт.), «Я — Водолаз-2» (1975, у співавт. з В. Хмельницьким), «Така пізня, така тепла осінь» (1981, у співавт. з І. Миколайчуком), «Бути чи не бути? Бути» (1986, у співавт.), мультфільму «І сестра їхня Либідь» (1981, у співавт. з О. Костинським).

Громадська діяльність та політичні погляди

[ред. | ред. код]

За керівництва Коротичем часописів «Всесвіт» та «Огонёк»[18][19][20] доклався до розбудови української культури та ознайомлення українських читачів з шедеврами світової класики в першому випадку та відновлення «гласності» та свободи слова в другому. Значною мірою саме наявність цих видань у редакції Коротича сприяли розвитку громадянського суспільства в УРСР та СРСР в цілому і були однією з важливих ланок, що призвели до «Перебудови» та розвалу СССР. У журналі «Огонёк» публікувалися статті про такі явища, як проституція чи репресії в СРСР. Крім того, в радянські часи Коротич відмовився засуджувати відомого дисидента Івана Дзюбу за його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», в якому засуджувалося зросійщення українських земель. А також, високо цінуючи словотворну майстерність легендарного перекладача-поліглота Миколи Лукаша[21], сприяв поверненню його до перекладацької роботи.

У 2000-ні роки передав одному з київських музеїв раніше зібрану колекцію шедеврів видатного українського скульптура Олександра Архипенка, яка за словами Коротича була розграбована та зникла. Про це він розповів в одному з інтерв'ю Дмитрові Гордону. Творчістю Архипенка Коротич цікавився замолоду[22].

У серпні 2011 року був опублікований так званий лист десятьох — лист митців на підтримку політики Президента України Віктора Януковича. Одним з десятьох підписантів був Віталій Коротич.[5]

Згідно з аналізом нідерландського науковця Джудіс Йонґеніл, після початку Російсько-української війни 2014 року, Коротич у публічному просторі відстоював проросійські погляди на ситуацію в Україні, зокрема заявив, що вважає, що Крим має бути під протекторатом Росії та незалежним від України.[4] У лютому 2023 року внесений до бази Центру «Миротворець»[23].

Співпраця з КДБ СРСР

[ред. | ред. код]

У пресі опубліковані розсекречені документи, за якими В.Коротич був агентом КДБ при РМ УРСР на псевдо «Январский»[24]. Завербований у 1963 році «шляхом поступового залучення до негласної співпраці»[24]. Голова КДБ при РМ УРСР Віталій Нікітченко в інформаційному повідомленні до ЦК КПУ зробив висновок, що тримісячне перебування В. Коротича в Канаді в 1965 р. і його виступи там «сприяли процесу подальшого розкладу зарубіжних українських націоналістичних організацій»[24]. В. Коротич, зокрема, доносив у КДБ на поета Івана Драча та голову Товариства об'єднаних українських канадців Петра Кравчука[24].

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Володіє російською, українською та англійською мовами.

Сім'я

[ред. | ред. код]

Дружина - Зінаїда Олександрівна (1935). Діти:

  • Андрій (1959—1971), загинув від електрошоку;
  • Віталій (1971—2011) — економіст-міжнародник, помер від тривалої хвороби;
  • Микита (1975) — економіст-міжнародник.

Нагороди

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Виталий Коротич умер в Москве — 2025.
  2. ↑ https://www.svoboda.org/a/umer-poet-byvshiy-glavnyy-redaktor-ogonjka-vitaliy-korotich/33544923.html
  3. ↑ а б в г д е Чеська національна авторитетна база даних
  4. ↑ а б в г Judith Jongeneel. The weekly Ogonyok in Soviet and American public discourse. The image of the Soviet liberalisations in East and West (1986—1991). Master's Thesis. 2018. 62 p.: 6-15 (англ.)
  5. ↑ а б Українська інтелігенція вклонилася перед Януковичем у найгірших традиціях «совка». Українська правда. 4 серпня 2011. Архів оригіналу за 4 березня 2022. Процитовано 28 квітня 2022.
  6. ↑ https://myrotvorets.center/criminal/korotich-vitalij-alekseevich/
  7. ↑ База даних «Лабіринт». Архів оригіналу за 8 грудня 2011. Процитовано 19 березня 2010.
  8. ↑ Факты. — К., 2016. — № 93 (4552) (26 трав.). — С. 10.
  9. ↑ КОЛУМНИСТЫ [Архівовано 27 серпня 2010 у Wayback Machine.](рос.)
  10. ↑ Газета «Новый взгляд», № 9 [Архівовано 23 лютого 2010 у Wayback Machine.](рос.)
  11. ↑ Газета «Новый взгляд», № 19 [Архівовано 9 лютого 2010 у Wayback Machine.](рос.)
  12. ↑ У Росії помер колишній головний редактор «Огонька» Віталій Коротич. Радіо Свобода (укр.). 30 вересня 2025. Процитовано 1 жовтня 2025.
  13. ↑ Віталій Коротич помер в Москві. Інтерфакс-Україна (укр.). 30 вересня 2025. Процитовано 2 жовтня 2025.
  14. ↑ Павло Хазан "Старий Лірник". YouTube. foe ukraine zelenyi svit. 5 лютого 2012. Процитовано 14 жовтня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  15. ↑ Дмитрий Платонов (Любимые детские песни) (31 серпня 2014). Марчук Вячеслав - Останнє прохання старого лірника. Процитовано 1 жовтня 2025 — через YouTube.
  16. ↑ а б Метаморфози Віталія Коротича. litakcent.online. Процитовано 1 жовтня 2025.
  17. ↑ а б в Виталий Коротич: «Очень важно знать, что ты не сволочь» (рос.)
  18. ↑ Феномен «Всесвіту» в українській культурі. Архів оригіналу за 23 вересня 2021. Процитовано 29 квітня 2022.
  19. ↑ Киевлянин Виталий Коротич – легендарный редактор журнала «Огонек». Архів оригіналу за 21 червня 2021. Процитовано 29 квітня 2022.
  20. ↑ Виталий КОРОТИЧ: «Мой шанс выжить был равен шансу яйца, лежащего на пути шагающего стрелкового взвода». Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 29 квітня 2022.
  21. ↑ Микола Лукаш - подвижник українського художнього перекладу. Архів оригіналу за 29 квітня 2022. Процитовано 29 квітня 2022.
  22. ↑ Віталій Коротич,1969: Слово про Архипенка. Архів оригіналу за 6 травня 2021. Процитовано 29 квітня 2022.
  23. ↑ Пропаганда шовінізму: відомий поет Віталій Коротич поповнив базу «Миротворця»
  24. ↑ а б в г Зінченко, Олександр. ІЗ ПОЕТІВ — У СЕКСОТИ.
  25. ↑ Указ Президента України № 613/2011 від 26 травня 2011 року «Про нагородження В.Коротича орденом князя Ярослава Мудрого». Архів оригіналу за 30 травня 2011. Процитовано 26 травня 2011.
  26. ↑ Президент нагородив Віталія Коротича орденом князя Ярослава Мудрого // Прес-служба Президента України Віктора Януковича, 26.05.2011

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Коротич_Віталій_Олексійович&oldid=46361916