Перейти до вмісту

Манфред Роммель

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Манфред Роммель
нім. Manfred Rommel Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився24 грудня 1928(1928-12-24)
Штутгарт, Німеччина
Помер7 листопада 2013(2013-11-07) (84 роки)
Штутгарт, Німеччина
·хвороба Паркінсона Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняOstfilder cemeteryd Редагувати інформацію у Вікіданих
ГромадянствоНімеччина Німеччина
Національністьнімець
Діяльністьполітика
Галузьполітика[1] і публіцистика[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякиполітик, мер Штутгарта (1974–1996)
Alma materТюбінгенський університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовнімецька[2][1][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
УчасникДруга світова війна Редагувати інформацію у Вікіданих
Посадамер міста Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяХДС
БатькоЕрвін Роммель
МатиЛюсія Марія Моллін
Нагороди
IMDbID 0739687 Редагувати інформацію у Вікіданих

Манфред Роммель (24 грудня 1928 — 7 листопада 2013) — німецький політик, що належав до Християнсько-демократичного союзу (ХДС), який обіймав посаду мера Штутгарта з 1974 по 1996 рік. Політику Роммеля-молодшого часто описували як толерантну та ліберальну. Манфред Роммель був одним із найпопулярніших муніципальних політиків Німеччини. Лауреат численних іноземних нагород. Єдиний син фельдмаршала Вермахту Ервіна Роммеля та його дружини Люсії Марії Моллін (1894—1971) і сприяв створенню музеїв на честь свого батька. Він також був відомий своєю дружбою з Джорджем Паттоном IV та Девідом Монтгомері, синами двох головних військових супротивників свого батька[4].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Походження та сім'я

[ред. | ред. код]

Роммель народився у Штутгарті в родині офіцера Рейсхверу та майбутнього фельдмаршала Вермахту Ервіна Роммеля. Шкільну освіту здобув в рідному місті. У силу віку вступив на службу Люфтваффенгельфером (помічником ВПС) у 1943 році. Тоді йому було 14 років. Манфред служив в зенітній батареї. Він розглядав можливість вступу до Ваффен СС, але його батько виступив проти цього. 14 жовтня 1944 року він був присутній у будинку своїх батьків[5], коли його батька змусили покінчити життя самогубством за його ймовірну співучасть у змові 20 липня з метою вбивства Адольфа Гітлера, що було публічно представлено нацистським керівництвом як смерть внаслідок військового поранення. У лютому 1945 року Роммеля звільнили зі служби ВПС, а в березні призвали до воєнізованої служби Reichsarbeitsdienst. Розміщений у Рідлінгені наприкінці квітня, він дезертирував безпосередньо перед тим, як Французька Перша армія увійшла до міста. Він був узятий у полон, його допитував (серед інших) генерал Жан де Латр де Тассіньї та розкрив правду про смерть свого батька.[6]

Повоєнні роки

[ред. | ред. код]

У 1947 році він отримав атестат зрілості під час навчання в Біберах-ан-дер-Ріс і продовжив вивчати право в Тюбінгенському університеті. Він одружився з Лізелоттою в 1954 році та мав дочку, на ім'я Катерина.[7] Після нетривалої роботи юристом, у 1956 році Роммель вступив на державну службу, а згодом став державним секретарем в уряді землі Баден-Вюртемберг.

У 1974 році Роммель змінив Арнульфа Клетта на посаді Обербюргермейстера (мера) Штутгарта, здобувши 58,5 % голосів у другому турі місцевих виборів, перемігши Петера Конраді з Соціал-демократичної партії. Він був переобраний після першого туру виборів у 1982 році з 69,8 % та в 1990 році з 71,7 % голосів. Як мер Штутгарта, він спрямував свої зусилля належне поховання терористів Фракції Червоної Армії, які скоїли самогубство у в'язниці Штутгарт-Штаммхайм, попри побоювання, що могили стануть місцем паломництва для радикальних лівих.[8][9] Захищаючи своє рішення від критики з боку власної партії, Роммель сказав: «Усяка ворожнеча має колись закінчитися, і я думаю, що в цьому випадку вона закінчується [їхньою] смертю».[10]

Будучи обер-бюргермейстером Штутгарта, Роммель зав'язав широко розрекламовану дружбу з генерал-майором армії США Джорджем Паттоном IV, сином генерала Джорджа С. Паттона, супротивника його батька у Другій світовій війні, який був призначений до штабу VII корпусу поблизу міста.[11][12] Крім того, він також дружив з Девідом Монтгомері, 2-м віконтом Монтгомері з Аламейна, сином іншого великого супротивника його батька, фельдмаршала Бернарда Ло Монтгомері, дружба, яку деякі розглядали як символ англо-німецького примирення після війни та вступу Західної Німеччини до НАТО.[13]

На урочистостях 1996 року у Вюртемберзькому державному театрі Манфред Роммель отримав найвищу німецьку громадянську відзнаку — Федеральний хрест. У своїй промові Гельмут Коль особливо наголосив на добрих відносинах, які підтримувалися та розвивалися між Францією та Німеччиною під час перебування Роммеля на посаді обер-бюргермейстера Штутгарта. Через кілька днів після того, як Роммелю було вручено цю відзнаку, місто Штутгарт нагородило його званням Почесного громадянина.[14]

Він ризикнув своєю популярністю, коли відзначився справедливим ставленням до іноземних іммігрантів, яких приваблювала до Штутгарта його бурхлива економіка. Як мер, Роммель також здійснював «жорсткий контроль над фінансами міста, зменшуючи його борг і дозволяючи радикально перебудувати місцеву інфраструктуру, особливо дороги та громадський транспорт [працюючи водночас]… над сприянням франко-німецьким відносинам». Політичну позицію Роммеля-молодшого описували як толерантну та ліберальну.

У відставці

[ред. | ред. код]

Пішовши з політики в 1996 році, Роммель все ще був популярним автором і захопливим оратором, попри хворобу Паркінсона. Він написав різноманітні політичні та гумористичні книги. Він був відомий своїми приземленими й часто кумедними висловами та цитатами. Час від часу він писав статті для Stuttgarter Zeitung.

Роммель співпрацював з Безілом Лідделлом-Гартом у публікації «Документів Роммеля» — збірки щоденників, листів та нотаток, які його батько писав під час і після військових кампаній. Він був нагороджений кількома іноземними нагородами, зокрема орденом Командора Британської імперії (CBE), французьким орденом Почесного легіону, медаллю Свободи США та найвищим ступенем німецького федерального ордена за заслуги. Він помер 7 листопада 2013 року, залишивши дружину Лізелотту та дочку Катерину.[15]

У фільмах

[ред. | ред. код]

Роль Манфреда Роммеля у різних кінострічках грали такі актори як:

  • 1951: Пустельний Лис: Історія Роммеля (нім. Rommel, der Wüstenfuchs) (режисер: Генрі Гетевей), Вільям Рейнольдс у ролі Манфреда Роммеля
  • 1962: Найдовший день (нім. der längste Tag) (Режисер(и): Аннакін / Мартон / Вікі / Освальд / Занук), Міхаель Гінц у ролі Манфреда Роммеля. Батько Гінца Вернер Гінц зіграв у фільмі фельдмаршала Роммеля
  • 1989: Війна і пам'ять (телесеріал), Маттіас Гінце в ролі Манфреда Роммеля
  • 2012: Роммель (режисер: Нікі Штайн), Патрік Меллекен у ролі Манфреда Роммеля

Також, інтерв'ю з Манфредом щодо його спогадів про свого знаменитого батька представлені в документальному фільмі 2021 року «Роммель: солдат, син і Гітлер», розповідь якого веде Грег Кіннер.

Нагороди

[ред. | ред. код]
  • 1979: Почесний громадянин Каїра[16]
  • 1982: Orden wider den tierischen Ernst за його почуття гумору[17]
  • 1982: Великий офіцер Ордена Оранського-Нассау Нідерландів
  • 1982: Почесний сенатор Університету прикладних наук Штутгарта
  • 1984: Медаль генерала Клея
  • 1985: Лицар Ордена Почесного легіону Французької Республіки
  • 1987: Вартовий Єрусалиму[17]
  • 1987: Великий офіцерський хрест за заслуги перед Італійською Республікою
  • 1990: Командор Ордена Британської імперії[17]
  • 1990: Медаль «За заслуги» землі Баден-Вюртемберг
  • 1990: Медаль доктора Фрідріха Ленера за розвиток громадського транспорту
  • 1990: Медаль за зміцнення німецько-американської дружби
  • 1992: Почесний доктор Університету Меріленду
  • 1993: Золотий орден «За заслуги» ІААФ
  • 1995: Медаль Отто Гірша
  • 1996: Почесний громадянин міста Штутгарт
  • 1996: Нагорода голови Об'єднаного комітету начальників штабів за видатні державні заслуги
  • 1996: Медаль Фрідріха Е. Фогта за заслуги перед швабським діалектом
  • 1996: Почесний доктор Університету Уельсу
  • 1996: Великий хрест Заслуги (1978) із зіркою (1989) та стрічкою (1996) * Орден Заслуги Федеративної Республіки Німеччина
  • 1996: Призначений професором
  • 1997: Ціна Антанти Франко-Алемманди за німецько-французьку дружбу
  • 1997: Почесний член Німецької асоціації міст
  • 1997: Премія Хайнца Герберта Каррі
  • 1998: премія Дольфа Штернбергера
  • 2008: Ганс-Петер-Штіль Прайс

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Праці

[ред. | ред. код]
  • Abschied vom Schlaraffenland. Gedanken über Politik und Kultur. Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart, München 1987,.
  • Manfred Rommels gesammelte Sprüche, Gefunden und herausgegeben von Ulrich Frank-Planitz, Engelhorn Verlag, Stuttgart 1988,
  • Wir verwirrten Deutschen. Ullstein, Франкфурт-на-Майні 1989,.
  • Manfred Rommels gesammelte Gedichte. Engelhorn-Verlag, Stuttgart 1993
  • Die Grenzen des Möglichen. Ansichten und Einsichten. Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart, München 1995,.
  • Trotz allem heiter. Erinnerungen. Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart, München 1998,.
  • Neue Sprüche und Gedichte. Gesammelt und herausgegeben von Ulrich Frank-Planitz, Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2000,
  • Manfred Rommels gesammelte Sprüche, dva, Stuttgart 2001,.
  • Holzwege zur Wirklichkeit. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2001,.
  • Soll und Haben. Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart, München 2001,.
  • Das Land und die Welt. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2003,.
  • Ganz neue Sprüche & Gedichte und andere Einfälle. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2004,
  • Vom Schlaraffenland in Jammertal?. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2006,.
  • Gedichte und Parodien. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2006,.
  • Манфред Роммельс швебісхеллерлей. Eine bunte Sammlung pfiffiger Sprüche, witziger Gedichte und zumeist amüsanter Geschichten. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2008,.
  • Auf der Suche nach der Zukunft. Zeitzeichen unter dem Motto: Ohne Nein kein Ja. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2008,.
  • 1944 — Das Jahr der Entscheidung. Ервін Роммель у Франції (1944: Рік рішення: Ервін Роммель у Франції), Hohenheim-Verlag, Штутгарт 2010,.
  • Die amüsantesten Texte. Hohenheim-Verlag, Stuttgart 2010,.

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ CONOR.Sl
  4. ↑ The sons of wartime generals who became great friends. Архів оригіналу за 10 листопада 2013.
  5. ↑ Rommel, Erwin; Liddell Hart, Basil Henry : The Rommel Papers. Hachette Books 1982.ISBN 9780306801570
  6. ↑ Manfred Rommel: Trotz allem heiter. Stuttgart 1998, 3rd edition, p. 77–85. ISBN 3-421-05151-8
  7. ↑ Was Macht Eigenlich…: Manfred Rommel [Архівовано 25 September 2011 у Wayback Machine.] stern.de
  8. ↑ Usselmann, Rainer. 18. Oktober 1977: Gerhard Richter's work of mourning and its new audience. Архів оригіналу за 27 червня 2006. Процитовано 11 жовтня 2008.
  9. ↑ Tage des Zorns, Tage der Trauer. Die Zeit (нім.). 16 жовтня 1987. Процитовано 7 листопада 2013.
  10. ↑ ZEIT ONLINE | Lesen Sie zeit.de mit Werbung oder im PUR-Abo. Sie haben die Wahl. Die Zeit. 16 жовтня 1987.
  11. ↑ Sobel, Brian M. (1997). The Fighting Pattons. Greenwood Publishing Group. с. 94. ISBN 978-0-275-95714-8.
  12. ↑ Career Spotlight: Benjamin Patton (C'88). alumni.georgetown.edu. Архів оригіналу за 12 грудня 2013.
  13. ↑ Die Väter Feinde, die Söhne Freunde (нім.). Badische Zeitung. 5 травня 2009.
  14. ↑ Festive retirement party for Stuttgart Mayor Manfred Rommel. German News. Архів оригіналу за 20 вересня 2005. Процитовано 5 жовтня 2006.
  15. ↑ Martin, Douglas (9 листопада 2013). Manfred Rommel, Son of German Field Marshal, Dies at 84. The New York Times.
  16. ↑ Ehrenbürgerwürde der Universität Stuttgart für Suzanne Mubarak und Manfred Rommel. Informationsdienst Wissenschaft. Архів оригіналу за 17 жовтня 2010. Процитовано 30 червня 2007.
  17. ↑ а б в Löffelholz, Thomas (16 грудня 1996). Was vorbei ist, kann nicht mehr schiefgehen. Die Welt.
  18. ↑ Ehrung für Stuttgarter Alt-OB: Straßburger Platz wird zum Manfred-Rommel-Platz.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Манфред_Роммель&oldid=46052067