Юзеф Ольшина-Вільчинський

Юзеф Ольшина-Вільчинський
Народився	27 листопада 1890(1890-11-27)  Краків, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина
Помер	22 вересня 1939(1939-09-22) (48 років)  Novikid, Білостоцьке воєводство, Польська Республіка
Країна	Польська Республіка
Діяльність	офіцер
Знання мов	польська
Учасник	Перша світова війна, польсько-радянська війна 1920 і Друга світова війна
Військове звання	бригадний генерал
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Юзеф Константій Ольшина-Вільчинський (пол. Józef Konstanty Olszyna-Wilczyński; 27 листопада 1890, Краків — 22 вересня 1939, Новики біля Сопоцькина) — польський воєначальник, бригадний генерал.

Біографія

Ранні роки

Син майстра-муляра Юзефа Миколая Вільчинського та вчительки Кароліни, уродженої Вагнер. Закінчив початкову школу та продовжив навчання в Державній гімназії імені Святого Яцека. У 1910 році склав іспит на середню освіту в Класичній гімназії імені Святої Анни в Кракові (нині — Гімназія № 1 імені Бартломея Новодворського). Восени того ж року розпочав навчання на факультеті цивільного будівництва Львівського політехнічного університету. До 1914 року він закінчив шість семестрів.

Під час навчання (з жовтня 1912 року по вересень 1913 року) він одночасно служив у австрійському 16-му піхотному полку Краківської оборони та з відзнакою закінчив Школу офіцерів запасу, отримавши звання кадета-фельдфебеля.

З жовтня 1912 року він був пов'язаний з Польськими стрілецькими командами. Влітку 1914 року він пройшов курс інструкторів Польських стрілецьких команд, організований у Новому Сончі. З 1935 року до своєї смерті він був головою Комісії скаутських гуртків.

Служба у Польських легіонах та Імператорсько-Королівській та Королівській армії

Вільчинський під час служби в Польських легіонах.

1 серпня 1914 року його мобілізували до рідного підрозділу. 6 серпня 1914 року він вступив до новоствореної 1-ї бригади Польських легіонів, і до липня 1917 року брав участь у бойових діях як командир роти, а потім командир батальйону у 5-му піхотному полку. У жовтні 1914 року його підвищили до оберлейтенанта, а в січні 1915 року він став капітаном. Після кризи присяги в Польських легіонах, за відмову скласти присягу як австрійський підданий, його примусово завербували до австрійської армії та відправили на Французький та Італійський фронти. Потім його перевели до України, де він організував групу Польської збройної організації (ПЗО).

Служба в Польській армії

У листопаді 1918 року він домігся включення свого австрійського батальйону до складу Польської армії, що входила до складу військової групи полковника Рибінського. Будучи учасником польсько-української та польсько-радянської війн, він воював на Поділлі. 27 листопада 1918 року в битві під Мікулинцем він був тяжко поранений і потрапив у полон до українців, де залишався до 9 червня 1919 року, спочатку в Тернополі, а потім у Бучачі. У 1919 році його підвищили до підполковника. 21 червня 1919 року його призначили командиром 3-ї бригади легіону. Пізніше він командував 1-ю бригадою легіону, а потім знову 3-ю бригадою легіону. У травні 1920 року він став комендантом Києва. Потім він командував 6-ю піхотною дивізією, незалежною групою у складі 3-ї армії, та 14-ю піхотною бригадою. З вересня 1920 року по вересень 1921 року він командував 13-ю піхотною бригадою. У 1921 році він змінив своє прізвище, прийнявши прізвище Ольшина-Вільчинський. У 1921 році він брав участь у захисті Третього Сілезького повстання. З 1922 року він служив у командуванні окружного корпусу № 5 у Кракові на посаді начальника інженерів та саперів. 13 липня 1923 року його перевели до Департаменту інженерів та саперів V Міністерства військових справ у Варшаві на посаду начальника Департаменту I, залишивши надлишковим офіцером 5-го інженерного полку. 10 жовтня 1924 року його переведено до Корпусу охорони кордону, що формувався, а 17 жовтня він прийняв командування 2-ю бригадою охорони кордону в Барановичах. 10 жовтня 1925 року він прийняв командування 1-ю бригадою охорони кордону в Здолбунові. У листопаді 1926 року його переведено з Корпусу інженерних та саперних офіцерів (5-й саперний полк) до Корпусу піхотних офіцерів (5-й піхотний полк легіонів) зі старшинством з 1 червня 1919 року та 46.06 місцем, зберігши за собою посаду командира 1-ї бригади Корпусу охорони кордонів.

16 березня 1927 року президент Республіки Польща Ігнацій Мосцицький, за проханням міністра військових справ, маршала Польщі Юзефа Пілсудського, підвищив його до бригадного генерала зі старшинством з 1 січня 1927 року та 7-м місцем у Корпусі генералів.

Того ж місяця його призначено командиром 10-ї піхотної дивізії в Лодзі, якою він командував до 1935 року. З 1935 по 1937 рік він обіймав посаду директора Державного управління фізичного виховання та військової підготовки. 9 лютого 1938 року він став командиром корпусного округу № 3 у Гродно.

Смерть

У вересні 1939 року він командував оперативною групою «Гродно», яка, згідно з наказом Головнокомандувача від 11 вересня, була розформована і з 12 вересня воювала в обороні Львова. 14 вересня він розпустив штаб оперативної групи «Гродно» та зі своїм близьким штабом вирушив до Пінська до генерала Францішека Клееберга, командира Самостійної оперативної групи «Полісся». Того ж дня він призначив бригадного генерала Вацлава Пшездзецького командиром резервної кавалерійської бригади «Вовковиськ», яка після вторгнення радянських військ 17 вересня 1939 року розпочала боротьбу з комуністичними ополченнями у Західній Білорусі. 17 вересня, повертаючись штабною колоною з Пінська до Гродно, Ольшина-Вільчинський також брав участь у сутичках з розрізненими радянськими частинами та комуністичними диверсантами, зокрема у Гнойно. Того ж дня він розпочав організацію перших збройних підпільних груп у районах Гродне та Білостока, делегувавши підполковника Францішека Шленчека на прізвисько «Крак» та інших офіцерів-диверсантів для формування підрозділів.

19 вересня, за день до наступу радянського 15-го танкового корпусу, він виїхав з Гродно зі штаб-квартирою DOK № III та розмістився в шкільній будівлі в Теоліні, західному передмісті Сопоцькина, за 25 км на північний захід від Гродно. Навколо нього зосередилися частини Війська Польського, що відходили від оборони Гродно (20–22 вересня), зокрема Резервна кавалерійська бригада «Вовковиськ» під командуванням генерала Пшездзецького та батальйон KOP «Сейни». Ольшина-Вільчинський планував використати ці частини для формування тактичного формування зі структурою піхотної дивізії в районі Сейни 24 вересня.

Однак 22 вересня після 2:00 ранку польські війська були атаковані загоном 2-ї бронетанкової бригади 15-го бронетанкового корпусу кавалерійсько-механізованої групи Білоруського фронту Червоної Армії під командуванням майора Чувакіна. На завершальному етапі бою проти цього угруповання поблизу Кодзьовців, приблизно о 6:30 ранку, через дві години після відправлення штабу полковника Чувакіна, генерал Бенедикт Хлусевич вирушив на лімузині Buick з шофером до литовського кордону разом зі своєю дружиною Альфредою, ад'ютантом капітаном Мечиславом Стшемеським та неназваним помічником. Капітан Стшемеський, як кажуть, закликав їх піти. Після попередження польського сержанта, машину через кілька хвилин зупинили два радянські танки поблизу гори Колішівка поблизу Новикамі. Солдати обшукали та розділили пасажирів автомобіля — дружину генерала замкнули в сараї, а через кілька хвилин (близько 6:45 ранку) за наказом комісара Григорієнка розстріляли Ольшину-Вільчинського та капітана Стшемеського з танкового великокаліберного кулемета. Радянські війська виставили закривавлену кашкетку генерала як трофей. Могила генерала Вільчинського знаходиться в селі Сопоцькині, парафія Теолін, поблизу Гродно, а його символічна могила — на кладовищі Сальватор у Кракові (сектор SC2-1-8).

22 вересня 1991 року, у 52-гу річницю його смерті, у капуцинському костелі Благовіщення Пресвятої Діви Марії у Кракові встановили пам'ятну дошку з чорного дембницького мармуру. На честь генерала також названо вулиці в Кракові та Сопоцькині.

Сім'я

Був одружений двічі: з першою дружиною, Юзефою, уродженою Нємци, з якою розлучився в 1936 році, у нього було двоє дітей: син Веслав (1911) та дочка Галіна (1913). Другою дружиною генерала стала Альфреда Станішевська, уроджена Шварц, у 1937 році. Наприкінці 1939 року вдова генерала перебувала в таборі для інтернованих Кальварія.

Нагороди

• Пам'ятний хрест 1912/13
• Офіцерський знак «Парасоль»
• Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина) 3-го класу з військовою відзнакою
• Virtuti Militari, срібний хрест (№ 2239; 28 лютого 1921)
• Хрест Хоробрих — нагороджений 4 рази.
• Золотий хрест Залсуги — нагороджений двічі (19 жовтня 1926, 10 червня 1939).
• Орден Відродження Польщі, командорський хрест (10 листопада 1928)
• Пам'ятна медаль учаснику війни 1918-1921 років
• Медаль «Десятиліття здобутої незалежності»
• Хрест Незалежності (12 березня 1931)
• Золота Почесна Відзнака Ліги протиповітряної та газової оборони 1-го ступеня
• Орден Почесного легіону, кавалер (Франція)
• Військовий орден Лачплесиса 3-го класу (Латвія)
• Медаль «Десятиріччя війни за незалежність» (Латвія)
• Медаль Перемоги

Література

• Rocznik Oficerski 1923, s. 905.
• Rocznik Oficerski 1924, s. 20, 806, 827.
• Rocznik Oficerski 1924, s. 12, 487.
• Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych. Процитовано 15 лютого 2016.
• Jerzy Danielewicz: Wyższa kadra dowódcza KOP 1924–1939. W: Lech Grochowski (red.): Korpus Ochrony Pogranicza w 70 rocznicę powstania. Materiały z konferencji popularnonaukowej. Kętrzyn: Centrum Szkolenia Straży Granicznej, 1994. 
• Przemysław Dymek: Samodzielna Grupa Operacyjna „Narew” 1939 w polskiej historiografii wojskowej. Poznań: Wydawnictwo Sorus, 1999. ISBN 9788387133542. 
• Waldemar Jaskulski: Generał brygady Józef Konstanty Olszyna-Wilczyński (1890–1939). Włocławek: Expol, 2013. ISBN 978-83-60541-09-8. 
• Tadeusz Jurga: Obrona Polski 1939. Warszawa: Instytut Wydawniczy PAX, 1990, ss. 799–800. ISBN 83-211-1096-7. 
• Marian Krwawicz, gen. Józef Olszyna-Wilczyński [w:] Polski Słownik Biograficzny, tom XXIV, wyd. 1979, s. 52–53.
• Zbigniew Mierzwiński: Generałowie II Rzeczypospolitej. Warszawa: Wydawnictwo Polonia, 1990, ss. 195–199. ISBN 83-7021-096-1. 
• Alfreda Olszyna-Wilczyńska, Józef Porzecki (oprac.). Jak został zamordowany generał Olszyna-Wilczyński. „Magazyn Polski [Grodno]”, ss. 69–76, 1993. 
• Wojciech Włodarkiewicz. Ułani przeciwko czołgom Armii Czerwonej. Walka 101 Rezerwowego Pułku Ułanów o Kodziowce 22 września 1939 roku. „Kwartalnik Bellona”. 689 (2), ss. 58–72, 2017. 
• Tomasz Zbigniew Zapert, Generałowie Września, «Ozon», 2 lutego 2005.

Посилання

• Relacja wdowy po gen. Józefie Olszynie-Wilczyńskim z jego podróży do Grodna 17 września 1939 /w/: Marek Wierzbicki: Stosunki polsko-białoruskie pod okupacją sowiecką 1939—1941.
• Gen. J. Olszyna-Wilczyński i kpt. M. Strzemeski na liście poległych żołnierzy WP w walce z wojskami sowieckimi w 1939.
• Józef Olszyna-Wilczyński: Z dziennika lwowskiego drużyniaka : 1911—1914 (1937) w bibliotece Polona.